Розділ «18. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (1921-1938)»

Історія України


18.1. Соціальне і економічне становище західноукраїнських земель


Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися під владою Польщі, Чехословаччини і Румунії. На той час у Польщі було 6 млн українців, у Чехословаччині - 455 тис, у Румунії - 790 тис Українці проживали на території 146 тис квадратних кілометрів згаданих держав. До складу Польщі належала Східна Галичина (до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини): Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства, а також Західна Волинь, Полісся і Холмщина. До Першої світової війни три останні області були під владою Російської імперії, а після закінчення радянсько-польської війни 1920 р- перейшли під владу Польщі.

Чехословаччині належало Закарпаття (офіційна назва - Підкарпатська Русь). Під владою Румунії були Північна Буковина, придунайські землі (Ізмаїльський, Акерман-ський, Хотинський повіти Бессарабії), а також Смітщина на Закарпатті.

Усі ці українські землі не мали самоврядування, власного автономного устрою. Так, польська влада скасувала Галицький автономний сейм, ліквідувала місцеве самоврядування, функції якого почали виконувати урядові комісари. Конституція Польщі 1921 р. не передбачала права на територіальну автономію українських земель. Українців звільняли з державних установ, в тому числі і з повітових, а на землях Галичини були поселені понад 200 тис. польських фермерів (осадників). Вчителів-українців зі Східної Галичини переводили на захід, де домінувало польське населення, а студентами Львівського університету мали право стати лише ті громадяни, які дали присягу на вірність Польській державі. Отже, ситуація із самоврядуванням на колишніх українських землях була складною.

Західноукраїнські землі в економічному сенсі перебували у становищі напівколоній. їх частка в промисловому потенціалі була в три рази меншою, ніж відповідно в загальній території та кількості населення країн-окупантів. Переважна частина жителів цих регіонів (до 80 %) займалася сільським господарством. Процес подолання післявоєнної політичної та економічної кризи на цих територіях був уповільнений. Промислове виробництво у 1924-1928 рр. навіть почало занепадати. У 1913 р. у краї було видобуто 1 млн 114 тис. т нафти, у 1923 р. - 737 тис, у 1926 р. - 796 тис, у 1928 р. - 743 тис, у 1938 р. -- всього 507 тис т. Економіку Західної України, Буковини, Закарпаття влада і економічні структури країн-окупантів розглядали як ринок для збуту своїх не завжди якісних товарів та джерело дешевої сировини і робочої сили.

У цьому регіоні уряд стимулював розвиток виробництва, яке не вимагало великих капіталовкладень і швидко приносило результати. Часто сировина, вивезена із західноукраїнських територій до країн, яким ці території належали, поверталася назад у вигляді різноманітних промислових товарів. Все це у комплексі негативно позначалося на розвитку продуктивних сил регіону. Негативні наслідки напівколоніальної залежності посилювалися тим, що в економіці Польщі, Румунії й Чехословаччини домінуючу роль відігравав іноземний капітал. Французькі, американські, англійські, угорські, італійські та інші банки тримали під своїм контролем приблизно 45 % виробництва у деревообробній промисловості, майже 90 % - у нафтовій і т. д.

Українське населення, будучи дешевою робочою силою, працювало в дуже важких умовах, на підприємствах спостерігався високий травматизм внаслідок частих аварій та низької техніки безпеки.

Повільно розвивалося і сільське господарство. Врожайність основних сільськогосподарських культур не перевищувала, окрім Закарпаття, довоєнного рівня. Давалося взнаки безземелля та надлишок робочої сили. Зокрема, уряди країн-окупантів створювали спеціальні фонди для польських, румунських, чеських колоністів. У грудні 1920 року польський сейм прийняв закон, згідно з яким лише у Волинському воєводстві для військових колоністів було виділено 111, 7 тис. га найкращих земель. Наприкінці 1922 р. тут вже нараховувалося 3104 господарства колоністів. Відстоювала їх інтереси Центральна спілка військових поселенців, а на місцях - воєводські та повітові спілки. Понад 450 тис. га західноукраїнських земель до 1923 р. зайняли цивільні колоністи. Тільки у шести повітах на Буковині було виділено 5 тис. га для румунських колоністів, а на Закарпатті - до 20 тис. га для чеських.

Важкий матеріальний стан місцевого українського населення поглиблювало те, що заробітна плата в місті й селі навіть наприкінці 20-х років не була вищою, ніж перед Першою світовою війною, а в період світової економічної кризи знизилася. Робочий день тривав понад 10 годин на добу. До цього слід додати погане медичне обслуговування, набагато нижчий, ніж в центральних районах Польщі, Румунії й Чехословаччини, загальний життєвий рівень, постійне безробіття. На початку 30-х років, тобто в роки світової економічної кризи, на Буковині було понад 50 тис. безробітних, на Закарпатті - до 100 тис, а в Західній Україні, за даними польської статистики, яка занижувала кількість безробітних, всього - 27 тис. При цьому не були враховані безробітні у дрібній промисловості, транспорті, сільському господарстві і т. д. Тільки у Львові в ці роки було понад 40 тис. безробітних, кількість яких регулярно поповнювали зубожілі селяни.

Фактично основною метою діяльності влади щодо західноукраїнського населення було поглиблення його колонізації. Це посилювало соціальне напруження і національні суперечності на цих землях, що спричинило великі конфлікти уже в роки Другої світової війни, особливо між поляками і західними українцями.


18.2. Суспільно-політичний рух


Складні і суперечливі тенденції спостерігалися у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях. Вів відбувався у трьох характерних напрямах: легальні партії, націоналістичні (підпільні) й комуністична. Найвпливовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) (з 1925), очолюване Д. Левицьким й В. Мудрим. Ця партія мала досить значний вплив на "Просвіту", Ревізійний союз кооператорів, Центросоюз. Своїми політичними орієнтирами об'єднання вважало соборність, духовність, демократію, антикомунізм. До 1930 р. між УНДО й націоналістами було співробітництво, яке припинилося через полярне ставлення до компромісів з польською владою.

Другою за впливовістю легальною партією була Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП) (з 1926), член Соціалістичного Інтернаціоналу з 1931 р. Вона утворилась після об'єднання Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Очолювали партію Л. Бачинський, І. Макух. Основними вимогами були обмеження приватної власності на землю і незалежність України. Особливо негативно ставилася ця партія до Польщі і СРСР. До легальних належала Українська соціал-демократична партія (УСДП), заснована 1900 р., яка відновила свою діяльність з 1929 р. Вона публікувала три періодичні видання. Загалом у 1925 р. українці мали 12 політичних партій і навіть деякою мірою були представлені у сеймі.

Підпільною націоналістичною організацією була заснована у 1920 р. Українська військова організація (УВО), яка регулярно влаштовувала замахи на представників влади Польщі (на маршала Ю. Пілсудського у 1925 р., на президента Польської Республіки С. Войцеховського у 1924 р. та ін.). Основу цієї організації становила найрадикальніша частина молоді з корпусу УГА, а очолював УВО полковник УНР Є. Коновалець.

Коновалець Євген Михайлович (1891-1938) - відомий український політичний і військовий діяч, полковник армії УНР, командир УВО, голова Проводу ОУН. З 1913 р. - член Української національно-демократичної партії. У роки Першої світової війни воював у складі австрійської армії, а потім потрапив у російський полон. Втікши з нього, брав участь у організації Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який воював проти більшовицьких військ. Був активним організатором Української військової організації (УВО). На І Конгресі українських націоналістів обраний головою Проводу ОУН. У травні 1938 року загинув внаслідок терористичного акту радянських спецслужб, який був організований чекістом Судоплатовим у Роттердамі. Там і похований .

УВО взяла курс на революційно-політичну боротьбу. Протягом кількох років бойовики УВО спалили 2300 польських фільварків, а в жовтні 1922 року прокомуністична диверсійна група С. Мельничука й П. Шеремета (50 бойовиків) провела рейд по трьох воєводствах Галичини. Філіали або станиці УВО діяли в Литві, Німеччині, Чехословаччині, США і т. д. її бойовики навчалися у Східній Пруссії, в хорватських усташів, в регулярних армійських частинах Литви, Італії, Голландії, Німеччини (сам Є. Коновалець мав литовське громадянство). Розгалужена розвідувальна мережа УВО зацікавила деякі країни, передусім Німеччину й Литву. Навіть керівник ОДПУ Радянської України В. Балицький кілька разів пропонував керівникам УВО допомогу і співробітництво. Але для Є. Коновальця головними ворогами були більшовики і Польща, тому від співробітництва з радянськими чекістами він відмовився. Потім від УВО відкололась прорадянськи налаштована група колишнього керівника ЗУНР Є. Петрушевича і паралельно з УВО виникла Західноукраїнська революційна організація, яка виступала за розширення партизанського руху в Польщі. Діяли й інші націоналістичні групи, здебільшого із студентської молоді. Представники цих груп, партій і рухів (11 колишніх старшин УГА, 9 студентів і 10 професійних політиків) 29 січня 1929 року на з'їзді вирішили створити Організацію українських націоналістів (ОУН). Спершу частина її керівництва не відмовлялася від використання легальних методів роботи, зокрема парламентської трибуни. Напередодні виборів до сейму 1930 р. велися переговори про включення кандидатів ОУН до виборчих списків УНДО, але загибель Ю. Головінського зірвала ці плани.

Підштовхнула ОУН на шлях індивідуального терору і проведена польською владою в 30-ті роки, а особливо восени 1930 року, "пацифікація" (утихомирення) Східної Галичини: пригноблення національної культури українців, поширення польської колонізації тощо. З "пацифікацією" ОУН боролася всіма доступними методами. Адже репресії під гаслом "пацифікації" польський уряд здійснював надзвичайно жорстоко. Було зруйновано й частково спалено майже 800 сіл, закатовано сотні людей, 1700 заарештовано. Погроми були проведені на території понад 50 тис. квадратних кілометрів. Деякі джерела називають понад 1000 "пацифікованих" сіл і 20 000 людей, підданих тортурам. Проходила "пацифікація" за планом, розробленим у Варшаві. У намічене для "пацифікації" село вривався загін військових або поліцейських кіннотників і на основі списку, отриманого у повітовому старостві, збирали найсвідоміших селян, особливо тих, які були діячами місцевих українських товариств. Після цього село мало заплатити контрибуцію (сільськогосподарські продукти, худобу, домашню птицю тощо), інакше його погрожували "зрівняти із землею". Активістів били палицями до втрати свідомості (100-200 ударів становили норму). Під приводом пошуку зброї каральні польські війська зривали з хат покрівлі, ламали меблі, продукти обливали нафтою, селян змушували цілувати землю і заявляти при цьому, що це "польська земля", і співати пісні, в яких висміювалася Україна і український народ. Так каральні експедиції восени 1930 р. пройшли вздовж і впоперек всю Галичину.

Репресивними методами насаджувалася "ревіндикація", тобто примусове повернення до католицької віри, особливо на Волині наприкінці 30-х років. Було знищено 200 православних церков, 150 передано римо-католикам. З діючих у 1914 р. 389 православних храмів у 1939 р. залишилося лише 51,

У 1931 р. спеціальна комісія Ліги Націй осудила польський уряд за проведення "пацифікації". Незважаючи на це, репресивна політика не припинялась. Тому ОУН вважала своєю метою також і боротьбу з "пацифікацією", в тому числі і терористичними методами. Голова ОУН Є. Коновалець навіть обґрунтував терор теоретично. Головною ж метою ОУН була боротьба за відновлення втраченої незалежності України. У практичній діяльності ОУН вважала доцільнішою тактику "перманентної революції", що передбачала регулярні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України» автора В.Ю.Король на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „18. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (1921-1938)“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • 1. Зародження людської цивілізації на землях України

  • 2. Становлення Давньої (Київської) Русі

  • 3. Феодальна роздрібненість Давньої (Київської) Русі. Галицько-Волинське князівство в XII-XIV ст.

  • 4. Загарбання іноземними державами території України

  • 5. Українське козацтво

  • 6. Визвольний рух в Україні наприкінці XVI - у першій половині XVII ст.

  • 7. Національно-визвольна війна українського народу в середині XVII ст.

  • 8. Соціально-економічне і політичне становище України в другій половині XVII ст.

  • 9. Українська державність у XVIII ст.

  • 10. Завершення історії Запорозької Січі

  • 11. Культура України XVI-XVIII ст.

  • 12. Україна в першій половині XIX ст.

  • 13. Економічний, політичний і культурний розвиток України в другій половині XIX ст.

  • 14. Україна на початку XX ст.

  • 15. Державне відродження України в 1917- на початку 1918 рр.

  • 16. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)

  • 17. Розвиток України у період між Першою та Другою світовими війнами

  • 18. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (1921-1938)
  • 19. Україна напередодні і на початку Другої світової війни

  • 20. Україна в роки німецько-радянської війни (1941-1945)

  • 21. Україна в повоєнні роки (1945-1955)

  • 22. Спроба здійснення нової політики (середина 50-х - перша половина 60-х років)

  • 23. Наростання кризових явищ (друга половина 60-х - середина 80-х років)

  • 24. Україна на шляху до незалежності і її розвиток за сучасних умов

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи