Розділ «15. Державне відродження України в 1917- на початку 1918 рр.»

15.1. Вплив Лютневої революції 1917 р. на події в Україні

23 лютого 1917 року у Петрограді почалась революція. 27 лютого було утворено Петроградську раду робітничих і селянських депутатів, перехідний орган влади - Тимчасовий комітет Державної думи на чолі з М. Родзянком. 2 березня Микола II зрікся престолу; з депутатів Державної думи було утворено Тимчасовий уряд, очолений князем Г. Львовим.

4 березня в Києві було утворено Раду об'єднаних громадських організацій із представників губернської, міської та повітової управ Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислового комітету, Біржового комітету, кооперативних товариств тощо. Виконавчий комітет цієї Ради уособлював найвищу владу в місті. Громадські ради і комітети виникли в усіх губерніях і діяли як представницькі органи місцевої влади. Управління ними зосередилося в руках торговельно-промислових кіл. За партійною належністю комітети були переважно кадетськими. Виконавчу владу Тимчасовий уряд передав своїм комісарам, якими ставали голови губернських і повітових земських управ. 4 (17) березня 1917 року одночасно з Радою об'єднаних громадських організацій виник представницький орган української демократії - Центральна Рада, яку очолив лідер "Товариства українських поступовців" М. Грушевський.

Гру шевський Михайло Сергійович (1866-1934) - історик, літературознавець, публіцист, політичний, громадський і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). Закінчив Київський університет (1890). Поєднував дослідницьку роботу з участю в громадському житті, один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник "Товариства українських поступовців" (1908). У березні 1917 року обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. - в еміграції. У 1923 р. обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 р. повернувся в Україну. 1929 р. обраний академіком АН СРСР. У1931 р. заарештований ДПУ і звинувачений у керівництві "Українським національним центром". Протягом 1930-1934 рр. працював у Москві. 25 листопада 1934 року помер у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

До організації і керівництва Центральною Радою долучилися С. Єфремов, В. Винниченко і С. Петлюра. До неї увійшли представники православного духовенства, робітників, студентів, Українського наукового товариства, педагогічного та інших товариств, різних гуртків, громад і т. д. За кілька тижнів до Центральної Ради вступила Українська партія соціалістів-революціонерів, очолена М. Ковалевським, П. Христюком і М. Шаповалом. Найближчою метою Центральної Ради була широка автономія для України в складі Російської Федеративної Республіки.

У містах народні маси створювали ради робітничих і солдатських депутатів.

Незабаром у Києві було поновлено випуск газети "Рада" , яка стала виходити під назвою "Нова Рада". Очолив її А. Ніковський. Перший номер газети відкривала стаття М. Гру шевського "Велика хвиля". Подальші дії Центральної Ради значною мірою визначали тематику статей М. Гру-шевського в цій же газеті: "Повороту нема", "Від слова до діла", "Чи Україна тільки для українців?" та ін. Вони відображали погляди самого Грушевського щодо надання національно-визвольному рухові поміркованості. Автономія України, за думкою Грушевського, повинна наближатися до державної самостійності. Росію він розглядав як союз держав на федеративній основі. Автономна Україна мала утвердитися на землях, де українське населення становило більшість.

Відбулися перші національні маніфестації, зокрема 12 березня в Петрограді - 20-тисячна маніфестація з приводу роковин смерті Т. Шевченка, а 19 березня Центральна Рада організувала урочистий похід у Києві за скликання в найближчому майбутньому Установчих зборів Українського національного конгресу щодо питання про автономію.

На політичну арену України вийшли політичні партії, що свідчило про організаційне становлення українсько! демократії як складової національно-визвольною руху. 25-26 березня відбувся з'їзд "Товариства українських поступовців", який оголосив про підтримку Тимчасового уряду і необхідність скликання Українського національного конгресу. Назву партії було змінено на "Союз українських автономістів-федералістів". Очолили його Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський, В. Прокопович. За основу було взято програму радикально-демократичної партії, що діяла під час першої російської революції. У червні на конференції партію було названо Партією соціалістів-федералістів (есерів), яка наближалася за своїми поглядами до кадетів. Масовою вона не стала, оскільки орієнтувалася здебільшого на інтелігенцію.

4-5 квітня провели свою конференцію українські соціал-демократи, які вимагали автономії. За кількістю ця партія вдесятеро поступалася місцевим меншовикам, які запропонували українським соціал-демократам злитися, але цього не сталося. Керівники РСДРП(м) насторожено ставилися до спроб Центральної Ради перетворитися на орган державної влади, хоча на словах визнавали право українського народу на автономію. Відомими соціал-демократами були В. Винниченко і С. Петлюра.

З'їзд української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) відбувався одночасно з конференцією соціал-демократів. Розбіжності між українськими та російськими есерами щодо національного питання (українські есери вимагали негайного впровадження широкої національно-територіальної автономії) унеможливлювали порозуміння. Організовували партію есерів в Україні студенти В. Залізняк, М. Ковалевський, Д. Ковалів, О. Севрюк, П. Христюк, М. Шраг. До неї ввійшов М. Грушевський.

За кількісним складом (майже 75 тис. восени 1917) УПСР істотно поступалася партії есерів Росії, маючи найбільший вплив на селі, що й дало їм змогу провести 6- 7 квітня з'їзд "діячів українського села" під гаслом скликання всеукраїнського селянського з'їзду і підтримки національно-територіальної автономії України. Наслідком цього було утворення Української селянської спілки (незалежної від Всеросійського селянського союзу), очоленої есерами.

6 (19) квітня у Києві почав роботу Український національний конгрес, на якому були присутні понад 900 делегатів з усієї України. На порядок денний винесено питання про принципи федералізму, способи утворення автономного устрою, про права національних меншин. Крім того, було проведено вибори нового складу Центральної Ради. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а заступниками - С. Єфремова і В. Винниченка.

5-8 травня у Києві зібрався І Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому було майже 700 делегатів. З'їзд підтвердив повноваження Центральної Ради і постановив домагатися миру без анексій! контрибуцій. Проте наголошувалося, що до настання такого миру слід обороняти завоювання революції. Обраний на з'їзді генеральний військовий комітет, очолюваний В. Винниченком, С Петлюрою та М. Міхновським, мав проводити українізацію армії та флоту.

І Всеукраїнський військовий з'їзд виніс постанову про організацію армії. Виконуючи її, Центральна Рада ініціювала утворення підрозділів "Вільного козацтва". Почесним отаманом обрали генерала П. Скоропадського.

До Петрограда для переговорів із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою виїхав В. Винниченко. Суттю переговорів було схвалення автономії України та її кордонів. Тимчасовий уряд доручив професорам-експертам підготувати пропозиції з цих питань. З цього приводу Винниченко писав: "Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку...".

Тимчасовий уряд, російські партії консерваторів і радикалів та більшовики Центральну Раду не підтримали, заявивши, що вона не є виразником волі народу України і тому не має повноважень вирішувати питання про автономію України до скликання Установчих зборів. Лояльність виявили хіба що російські та єврейські соціал-демократи, які домагалися надання їм культурної автономії.

Влітку 1917 року Центральна Рада налічувала 822 особи. З них понад 180 представляли неукраїнські партії, зокрема 10 більшовиків.

28 травня в Києві розпочав свою роботу І Всеукраїнський селянський з'їзд, який висловив солідарність із позицією Центральної Ради під час переговорів з Тимчасовим урядом. З'їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконком - Центральний комітет Селянської спілки, які за його рішенням увійшли до складу Центральної Ради.