Розділ «16. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)»

Ситуацію ще більш ускладнило прибуття з Москви для "наведення порядку" в Україні М. Лациса (Я. Судрабса). Обійнявши посаду голови ВУЧК, він заявив: "...Вони забувають, що Громадянська війна, - війна не на життя, а на смерть, війна, в якій полонених не беруть і угод не підписують, а противника добивають".

Завершив повний провал політики радянської влади щодо середніх і заможних селян, а частково й бідноти, інтереси яких представляв махновський рух, Троцький, оголосивши похід проти "партизанства" в армії загалом і проти махновців зокрема. Через таку політику Леніна і Троцького в Україні було пролито ріки крові.

Денікінці не змогли довго володіти Україною. У жовтні 1919 року відбувся бій під Кромами. Вирішальну роль у цій битві відіграла 14-та армія під командуванням І. Уборевича, із якої було виділено ударну групу військ. До цих частин увійшла бригада червоних козаків В. Примакова, і в битві перемогла Червона Армія. Добірні частини Денікіна дроздовці, корніловці і марковці були розгромлені. Про кровопролитність цих боїв свідчить той факт, що Кро-ми переходили з рук в руки шість разів. Водночас 1-ша Кінна армія Будьонного завдала поразки кінноті Шкуро і Мамонтова. Орел і Воронеж було взято. Радянські війська в середині листопада заволоділи вузловою станцією Касторна, де проходив стик Добровольчої і Донської козачих армій, що змусило білогвардійців відступати в різних напрямках: з одного боку - до Ростова, з іншого - до Криму і Одеси.

Переможний наступ армії Уборевича підтримала 12-та армія С. Меженінова, яка захищала 700-кілометровий фронт по периметру північно-західних кордонів України. 6 листопада її Таращанський полк увійшов до Чернігова, а 16 грудня частини армії оволоділи Києвом.

13-та армія вигнала білих з Лівобережної України. 12 грудня "Червоне козацтво" Примакова і латиські стрільці увійшли до Харкова. 12-та армія вийшла на Правобережжя з півночі та створила заслін можливому просуванню польських військ, які зупинилися на межі річки Збруч. 13-та армія після боїв у Донбасі зайняла Маріуполь і почала тіснити денікінців, що проривались у Крим. 14-та армія переслідувала білогвардійців уздовж Чорного моря і на початку лютого 1920 року зайняла Одесу, а потім вийшла на Правобережжя з півдня.

Тим часом, реорганізувавши свою армію, Петлюра вирішив діяти самостійно і зробив спробу в червні 1919 року просунутися до лінії Старокостянтинів - Проскурів - Кам'янець-Подільський, після чого почалися тривалі бої з радянськими військами. Петлюрі довелося відступити. До того ж територію ЗУНР повністю зайняла Польща. Отже, петлюрівський тил перестав існувати.

Петрушевич не бажав об'єднуватися з Петлюрою і навіть розпочав переговори з Румунією про допомогу. Але Румунія не хотіла мати на своїй території 45-тисячну Українську галицьку армію (УГА). Тому Петрушевич змушений був об'єднатися з Петлюрою і воювати проти денікінських військ, які окупували Україну.

30 серпня передові частини УГА вступили в Київ, але при цьому не було поставлено заслону кавалерійським частинам білогвардійського генерала Бредова. Тому Київ було втрачено. Ця поразка мала катастрофічні наслідки для по дальших планів ведення війни УГА та її матеріального постачання.

Бої петлюрівців проти Денікіна точилися з перемінним успіхом. У перебіг подій втрутився Н. Махно. У вересні він уклав із Петлюрою угоду про спільні дії проти Денікіна. Коли ж білогвардійці почали наступ проти Петлюри, Мах но залишив йому всіх хворих і поранених, а сам 26 вересня з боєм прорвався на тачанках крізь фронт і почав тро щити тили денікінської армії, чим і зірвав наступ Денікіна. У середині жовтня січові стрільці та два корпуси УНР, що утримували фронт проти більшовиків у районі Чудні в - Бердичів, перебазувалися на Південний фронт проти Денікіна. Однак наступ, який розпочався за наказом Петлюри, захлинувся через нестачу боєприпасів, і ворог захопив Гайсин, Брацлав і Тульчин.

25 жовтня Ф. Платтен (діяч міжнародного руху), який повернувся з Москви, повідомив уряд УНР про згоду Раднаркому щодо спільної боротьби проти Денікіна. Радянське командування винесло рішення видати Петлюрі 20 тис. рушниць. Але командувач УГА генерал Тарнавський 6 листопада уклав із білогвардійцями угоду про перехід усієї Української галицької армії на бік Денікіна. Це означало ліквідацію фронту і новий наступ денікінців.

Після цього Петрушевич виїхав до Відня, а Макаренко і Швець передали свої права членів Директорії Петлюрі. 6 грудня Петлюра виїхав у Варшаву, а залишки армії УНР вирушили в тили радянських і денікінських військ. Розпочався "зимовий" похід.

Отже, 1919 р. став роком провалу експериментів більшовиків відносно реалізації ухваленої VIII з'їздом РКП(б) в березні 1919 року комуністичної програми, що призвело до селянського повстання небачених розмірів. Його наслідком було падіння радянської влади, чим скористалися сили всеросійської контрреволюції" яким допомагала Антанта. Боротьба Петлюри за відновлення УНР під час протистояння між радянською владою і Денікіним була приречена на поразку через нерівність сил. Це стало причиною поразки українців, які намагались утвердити ЗУНР на землях колишньої Австро-Угорщини.

На території Східної та Центральної України радянська влада проводила більш виважену політику. Про це свідчила резолюція VIII Всеросійської партконференції (2-4 грудня 1919) "Про радянську владу на Україні", у першому пункті якої проголошувалося, що "РКП стоїть на позиції визнання самостійності УСРР". Гнучкішою стала аграрна політика, було припинено колективізацію. Опір населення вже вщухав, хоча селяни, особливо заможні, продовжували боротьбу проти радянської влади аж до серпня 1921 року.

На конференції було піддано критиці недоліки аграрної політики в Україні (створення комун і радгоспів без врахування інтересів трудового селянства, ігнорування принципу добровільності тощо). Зазначалось також, що першочерговим завданням земельної політики в Україні є повна ліквідація відновленого Денікіним поміщицького землеволодіння з передачею землі безземельним і малоземельним селянам.

Владу в Україні більшовики знову почали будувати з ревкомів. 11 грудня 1919 року в Москві було затверджено Всеукрревком на чолі з Г. Петровським.

Наприкінці лютого 1920 року Всеукрревком замінили Раднарком під керівництвом Раковського і ВУЦВК на чолі з Петровським. Завдяки ВУЦВК у виборах до рад більшовики отримали в повітових виконкомах понад 70 % місць, а в губернських - 85 %.

Ленін зі своїм оточенням домігся ізоляції верхівки УКП(б) - боротьбистів від рядових членів, яким не сподобався компроміс керівництва їхньої партії з більшовиками стосовно військового будівництва, що спричинило виступи селянства проти більшовиків. Цим маневром Ленін вирішив здійснити самоліквідацію УКП(б). Боротьбистам було надано право під час виборів вступати до Комуністичної партії більшовиків України (КП(б)У) в індивідуальному порядку. Спираючись на підтримку керівництва боротьбистів (В. Блакитного, Г. Гринька, П. Любченка, О. Шумського), Раковський реалізував ленінський план щодо ліквідації боротьбистів як конкурентів партії більшовиків. У березні 1920 року ЦК УКП(б) виніс рішення про самоліквідацію. А до травня в КП(б)У було прийнято майже 4 тис. боротьбистів, або п'яту частину партії. Решту допоміг ліквідувати Ф. Дзержинський, який прибув в Україну з 1400 чекістами для боротьби проти "куркульського бандитизму", тобто селянських повстанських загонів, які не підтримали лідерів боротьбистів і виборів до Рад, організованих більшовиками.

Така ж доля спіткала й борьбистів, яких налічувалось 7700. У червні 1920 року їх змусили ухвалити рішення про саморозпуск і вступати до КП(б)У за індивідуальними заявами.

Залишалася ще Українська Комуністична партія (УКП), утворена в січні 1920 року. До її складу належали українські соціал-демократи та ліві есери, що не увійшли до партії боротьбистів. Цій групі більшовики дозволили деякий час існувати, оскільки вона була нечисленною і не мала підтримки на селі.

Отже, події 1919 року ще раз підтвердили, що політичні сили, які діяли в Україні, не маючи опори на широкі маси населення через згадані політичні прорахунки, не змогли протистояти більшовикам. Останні ж, роблячи висновки зі своїх помилок і не рахуючись із втратами, спромоглися здолати як внутрішній опір, так і наступ Денікіна.