Розділ «16. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)»

Ленін рекомендував Раковському заручитися підтримкою українських лівих есерів, які мали "збільшовизувати" війська Директорії.

На початку березня у Харкові відбувся III з'їзд КП(б)У, який наперед визначив рішення з усіх питань порядку денного чергового III Всеукраїнського з'їзду Рад. Принципове значення мала рекомендація взяти за основу Конституції УСРР Конституцію Радянської Росії.

Майже одночасно зі з'їздом більшовиків в Україні відбулись з'їзди лівоесерівських партій, які дали згоду діяти разом з більшовиками. Українські ліві есери стали називатися Українською партією соціалістів-революціонерів (комуністів), скорочено УПСР (комуністів-боротьбистів), а в серпні 1919 року - УКП (боротьбистів). Унаслідок розколу Української партії лівих соціалістів-революціонерів (УПЛСР) - відгалуження загальноросійської партії лівих есерів - утворилась Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбистів). Назва цієї партії походила від назви російської газети "Борьба". (Боротьбисти теж називали себе за назвою свого центрального органу - газети "Боротьба".) Обидві партії замість диктатури пролетаріату висували гасло диктатури трудящих класів і вимагали рівних політичних прав пролетаріатові і трудящому селянству.

У декларації, яку прийняв новий уряд, наголошувалося, що УСРР об'єднується з Радянською Росією на засадах "соціалістичної федерації", що означало "одну з перехідних форм до повної єдності", а фактично знищення української державності. В основних сферах політичного та економічного життя Україна була підпорядкована Росії. Прикладом є воєнна сфера. Це і залежність української Реввійськради від російської, а з 7 січня, згідно з постановою уряду Росії, на територію України поширювалися декрети уряду РФССР з питань військового будівництва. Навесні 1919 року на території України всі військові сили були зведені в декілька великих угруповань загальною кількістю 180 тис, повністю підпорядкованих більшовицькій Росії.

На Україну поширювалася російська грошова система, тому їй не дозволялося утворювати власний бюджет, хоча перша Конституція УСРР, прийнята на II Всеукраїнському з'їзді Рад (6-10 березня 1919, Харків) декларувала Україну як країну, що прагне до організації самостійної держави. Фактично ж Україна вступила у воєнно-політичний союз із Росією і стала повністю від неї залежною.

Уряд Раковського припускався серйозних помилок. Свідченням цього був "похід по хліб", коли 3 тис. робітників із Москви й Петрограда забирали зерно в українських селян. Недалекоглядною була політика цього уряду і стосовно впровадження колективних господарств, що відвернуло від нього не лише середняків, а й навіть частину бідноти, які стали соціальною опорою махновщини та інших рухів. Вони виступили проти більшовиків ще й тому, що прихильні до них політичні сили - партії боротьбистів та українських соціал-демократів перестали підтримувати уряд X. Раковського через його хибне ставлення до української інтелігенції, української культури та мови. Остаточно дискредитував себе цей уряд, коли для боротьби з "контрреволюцією" в Україні було створено на початку 1919 р. Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУЧК) на чолі з Лацисом, яка діяла особливо жорстоко. Лише в Києві чекісти розстріляли 3000 невинних людей. А всього за кілька місяців перебування більшовиків у Києві 1919 р. загальна кількість загиблих від рук чекістів становила приблизно 12 000 осіб. Після приходу більшовиків до Одеси втрете у 1920 р. було наказано евакуювати всіх галичан. Коли ті зібралися на товарну станцію з дружинами і дітьми, їх розстріляли з кулеметів. У Харкові напередодні приходу денікінців комендант Ч.К Саєнко власноручно знищив сотні людей. Та опір новій владі, незважаючи на репресії, зростав. Тому Раковський намагався налагодити контакти з представниками лівих есерів, які мали певний вплив на село, зокрема з В. Блакитним, Г. Михайличенком, П. Любченком, О. Шумським та іншими есерами. Ліві есери притягували до себе радикальні елементи з інших соціалістичних партій, що спричинило в серпні злиття УПСР (комуністів - боротьбистів ) із лівою фракцією українських соціал-демократів (незалежних) внаслідок чого виникла Українська комуністична партія (боротьбистів), або УКП(б).

Блок із боротьбистами певною мірою допомагав зміцненню позицій радянської влади на селі, одначе йому протистояли опозиційні партії, які намагалися використати селянський рух проти більшовиків у своїх цілях. Українські соціал-демократи, соціал-демократи (незалежні) та українські есери домовилися про укладення угоди "в справі спільної боротьби з окупаційним урядом Раковського". Насправді йшлося про організацію повстання, в перебіг)' якого планувалося скликати Конгрес робітничих і селянських рад як верховний орган законодавчої влади.

Під час повстання, що вибухнуло у квітні, було створено Всеукраїнський ревком (на чолі з Драгомирецьким) і Головний повстанський штаб, очолений Ю. Мазуренком (у Сквирі). Регіональні повстанські штаби виникли у Вінниці, Білій Церкві, Лубнах, Полтаві, Фастові та інших містах. Мазуренку вдалося об'єднати загони Зеленого, Соколовського, Ангела та ін.

Значна територія опинилася під контролем повстанців, а уряд Раковського контролював тільки міста. Повстанський рух не завжди мав політичний характер. Були й загони, які виступали проти будь-якої влади і займалися мародерством, єврейськими погромами, вбивствами. У Чорнобильському районі діяв загін колишнього петлюрівського офіцера Струка, в Радомишльському і Житомирському районах - загін Соколовського; в районі Умані - загони Тютюнника, Клименка, Попова; в Таращанському районі - загони Яценка, Голуба, Нечая; в околицях м. Гайсина - загін колишнього вчителя Волинця тощо.

Одним з перших в середині березня 1919 року проти уряду виступив член партії соціал-демократів (незалежних) отаман Зелений (Д. Терпило). Його загони (майже 3 тис. бійців) в районі Обухова, Германівки та Трипілля, які входили до армії Директорії, перейшли на бік Червоної Армії. Коли ж Антонов-Овсієнко намагався розподілити їх по окремих полках, то вони заявили, що не бажають вливатися до російської Червоної Армії. На початок травня вони нараховували вже понад 12 тис. осіб і поширили район своїх дій на лівий берег Дніпра, до Переяслава і Золотоноші. З великими труднощами вони були розсіяні регулярними військами.

На Катеринославщині в районі Гуляй-Поля розташувалися в той час великі загони під командуванням анархіста Н. Махна. Після того, як Директорія залишила Київ, Махно заявив, що визнає радянську владу. Антонов-Овсієнко дав йому дозвіл реформувати свої загони в окрему бригаду, що передавалася під начало П. Дибенка, який командував Задніпровською дивізією.

Дибенко Павло Юхимович (1889-1938) - державний і військовий діяч. Народився в с. Людків (тепер Гомельської області Білорусі). Закінчив народну школу, трикласне училище. З 1911 р. служив на Балтійському флоті. З 1912 р. - член РСДПР(б). З лютого 1917 року - голова Центробалту, один з керівників Жовтневого збройного повстання в Петрограді. У листопаді 1917 - квітні 1918 року - нарком у морських справах РСФРР. Улітку 1918 року направлений для ведення підпільної роботи в Україні та Криму. Був заарештований, деякий час відбував ув'язнення в Севастополі, Сімферополі, обміняний російським більшовицьким урядом на іншого політв'язня. З січня 1919 року командир окремої групи у складі групи військ Харківського напрямку, з лютого 1919 року - начальник 1-ої Задніпровської стрілецької дивізії. У травні - липні 1919 року - командуючий Кримською армією і водночас нарком у військових і морських справах Кримської Радянської Соціалістичної Республіки. У 1920 р. на чолі 2-ої кавалерійської дивізії брав участь у розгромі Врангеля у Північній Таврії. Надалі обіймав низку командних посад у Червоній армії. Репресований у 1938 р.

Саме Дибенко, який мав неабиякий авторитет в армії, уклав угоду про співробітництво з Махном. Але той до радянської влади ставився з осторогою. У квітні в Гуляй-По-лі відбувся з'їзд селянських депутатів від 72 волостей п'яти повітів Катеринославщини, який виступив проти рішень 3-го Всеукраїнського з'їзду Рад. Але уряд Раковського, доки не було взято Ростов, за порадою Леніна поводився дипломатично.

Найсерйознішим у Червоній Армії став заколот отамана М. Григор'єва. Він був штабс-капітаном царської армії, потім служив у Скоропадського і Петлюри, а наприкінці січня 1919 року перейшов на бік Черноної Армії. Григор'євці утворили 1-шу Задніпровську українську радянську бригаду у складі дивізії під командуванням П. Довбенка, а потім були переформовані в 6-ту українську радянську дивізію. Штаб Григор'єва очолив відомий прибічник Петлюри Ю. Тютюнник. У березні - квітні 1919 року дивізія Григор'єва брала участь у боях за Миколаїв, Херсон, Одесу. 7 травня він відмовився виконати наказ про передислокацію 6-ої дивізії, якою командував, на Румунський фронт, а за два дні в Єлисаветграді оголосив свій універсал "До українського народу" із закликом боротися проти комун, комісарів, "надзвичайки", організовувати ради без більшовиків. Лише 15-17 травня григор'євці вбили в Єлисаветграді 1526 осіб. Маючи понад 20 тис. бійців, 6 бронепоїздів, понад 50 гармат, 700 кулеметів, Григор'єв захопив Єлисаветград, Миколаїв, Херсон, Кременчук, Александрію, Знам'янку, Христинівку та інші населені пункти. Проте Махно засудив заколот, відмежувалися від нього майже всі українські партії правої орієнтації. Уряд Раковського силами 3-ої Української радянської армії біля Кобеляк на Полтавщині розбив Григор'єва, якого було вбито за наказом Махна в липні 1919 року.

У червні 1919 року Лівобережну Україну захопили війська Денікіна. Одночасно пішли в наступ 35-тисячна армія Петлюри на Правобережжі та 50-тисячна Українська Галицька армія. За наказом Леніна більшовики ліквідували другий український радянський уряд. 30 серпня 1919 року Київ зайняли війська Петлюри, а вже наступного дня - армія Денікіна.

Пропоміщицька політика Денікіна відштовхнула від нього народні маси і знову зміцнила позиції більшовиків, які на початку липня 1919 року на зайнятій військами Денікіна території створили в Кременчуці бюро ЦК КП(б)У.

Великих масштабів досяг і повстансько-партизанський рух. Восени в Україні діяли сотні селянських партизанських загонів, які налічували приблизно 100 тис. повстанців. Це були сили різної політичної орієнтації: петлюрівці, махновці, боротьбисти. Партизани визволяли від білогвардійців, хоч ненадовго, такі великі міста, як Новомосковськ (тричі), Полтаву (двічі), Єлисаветград, Кременчук.

У липні військовий відділ ЦК КП(б)У створив Головний штаб і Реввійськраду повстанських військ Лівобережжя. Головний штаб із розрізнених партизанських сил сформував великі з'єднання. Новомосковський загін налічував понад 3 тис, Полтавський - 4 тис, загін, що діяв в Олександрівському повіті, - 6 тис бійців. На боротьбу з ними на Катеринославщині Денікін у вересні 1919 року був змушений кинути кавалерійську дивізію генерала А. Шкуро і 2-гу Донську козачу дивізію.

4 травня Денікін зайняв Луганськ, а за два тижні розпочав новий наступ, головний удар якого був спрямований на лінію фронту від Азовського моря до Волновахи, яку прикривала бригада Махна. Командування фронтом не довіряло махновцям (як і раніше), тому воно озброїло їх гвинтівками італійського виробництва, до яких не підходили російські патрони, що й спричинило прорив фронту кавалерією Шкуро. І все ж махновці продовжували героїчно боротися з наступаючими білогвардійськими частинами, відмовившись від пропозицій Шкуро перейти на їхній бік.

Після 20 травня білогвардійські війська, зосередивши кінноту на схід від Луганська, прорвали фронт, розширивши цей прорив діями на флангах і в тилу 8-ої та 9-ої армій. Та навіть тоді, коли внаслідок відступу 13-ої армії махновське угруповання опинилось у ворожому напівоточенні, воно вело наступальні бої. Так, 2-га бригада махновців зайняла Новотроїцьке, Великий Анадоль (де 10-й полк обеззброїв 150 шкуровців і взяв кілька кулеметів), Стило, Ігнатьєвку і Карань. А кіннота білих у той час остаточно розділила 13-ту армію. Розрив між її порядками і загонами Махна збільшувався з вини 13-ої армії, а не махновців, які вели тривалі кровопролитні бої проти денікінських військ.