Розділ «16. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)»

Після залишення польськими військами Києва армія С. Петлюри майже місяць билася з переважаючими силами О. Єгорова. Коли ж для допомоги Врангелю Б. Савинков сформував у Польщі 3-тю Руську армію, до неї приєдналися війська Петлюри (23 тис).

У бою під Катюжанами дві петлюрівські дивізії було розгромлено. 18 листопада війська УНР залишили Проскурів і Волочиськ.

Невдалою була й боротьба Петлюри проти радянської влади у 1921 р. Його загони періодично здійснювали рейди з території Польщі на західноукраїнські землі. З огляду на протест Раковського, ці рейди було припинено польським урядом наприкінці 1921 р.

Після утвердження радянської влади в Україні зміцніла командно-адміністративна система, безпосереднім виявом якої була мілітаризація економіки з ініціативи Леніна і Троцького. На початку 1920 р. почали діяти Українська трудова армія і Головний комітет щодо загальної трудової повинності. 26 лютого 1920 року Раднарком України ухвалив закон про хлібну розкладку, згідно з якою всі селянські двори, що мали під посіви більше 3 десятин землі, повинні були здавати хліб державі. Щоби придушити опір селянства такій політиці більшовиків, було створено комітети незаможних селян (комнезами), які за період свого існування (1920-1933) контролювали здачу хліба державі, навіть узяли участь у організації голодомору 1932- 1933 рр. в Україні.

Певні зрушення сталися в ті роки на ниві культурного будівництва. У 1920 р. в Україні діяло приблизно 22 тис. шкіл, в яких навчалося 2250 тис дітей. Майже в половині з них мовою викладання була українська. Але якість освіти різко впала після перетворення всіх шкільних навчальних закладів на державні установи з семирічним навчанням відповідно до постанови Наркомосу УСРР "Про запровадження в життя єдиної трудової школи" (червень 1920).

У 1920 р. було відкрито 20 педагогічних інститутів, 43 педшколи та майже сотню педкурсів, що частково вирішувало проблему нестачі кадрів учителів. На початок 1921 р. в Україні вже діяло 38 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Серед 15 тис. культурно-освітніх закладів було 1300 клубів, понад 5500 хат-читалень, понад 3100 бібліотек тощо.

Громадянська братовбивча війна нанесла народу України непоправні втрати. У боях, від терору, голоду та епідемій загинуло майже 8 млн осіб.

16.5. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Бурхливо розвивалися події в Західній Україні. Після розвалу Австро-Угорщини у жовтні 1918 року виникла Національна Рада як вищий орган майбутньої держави. її було проголошено 13 листопада 1918 року під назвою Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем (він же очолив Національну Раду) і головою уряду К. Левицьким.

Петрушевич Євген Омелянович (1863-1940) - державний і політичний діяч, один з керівників української революції 1917-1920 рр. Родом з сім'ї священика. Освіту здобув в Академічній гімназії у Львові і у Львівському університеті. У 1914-1918 рр. - член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 року як президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 року обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично - президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 року Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. Політичні суперечності з Петлюрою щодо союзу УНР з Польщею змусили Петрушевича виїхати за кордон. Деякий час очолював Уряд в екзилі, метою якого було відновлення незалежності ЗУНР. Помер у Берліні.

Формування державності в цьому регіоні було перервано нападом польських збройних сил. У ніч з 21 на 22 листопада війська ЗУНР залишили Львів, переїхавши до Тернополя, а згодом до Станіслава. 22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР, за яким ЗУНР гарантувалася повна автономія.

Вагомим був і внесок нової держави у створення Української галицької армії (УГА). 100 тис. патріотів виявили бажання стати на захист своєї держави. Але процесові реформ завадила польсько-українська війна. Польські війська 16-18 липня окупували Східну Галичину, Західну Волинь і відкинули УГА за Збруч. Так було ліквідовано структуру української державності, яка щойно почала формуватися, мала намір ліквідувати поміщицьке землеволодіння, гарантувала рівні права всім громадянам і заходилася розбудовувати власні збройні сили.

На території Буковини після розвалу Австро-Угорщини виникли паралельні органи влади, утворені українськими та румунськими політичними партіями. З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче, на якому домінував заклик "Хочемо до України!". Почали створюватися ради. Та цей процес зупинила окупація військами Румунії всієї Буковини, а також території Бессарабської губернії, що належала Росії.

Складним було становище і в багатонаціональному Закарпатті, підпорядкованому угорській адміністрації. На початку 1919 р. його західну частину захопила Чехословаччина, а південно-західну - Румунія. Спроба вирішити долю краю на Закарпатських всенародних зборах 21 серпня 1919 року в окупованому чеськими військами Хусті закінчилася тим, що більшість учасників висловилася за приєднання до УСРР. 21 березня в Угорщині було встановлено радянську владу, яка надала Закарпаттю територіальну автономію і не заперечувала проти приєднання в майбутньому до УСРР. Було видано декрет про конфіскацію поміщицьких маєтків, про націоналізацію підприємств. Проте радянська влада там протрималася лише 40 днів, а наприкінці липня 1919 року чеські й румунські війська окупували всю територію Закарпаття й Угорщини. За Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. Закарпаття відійшло до Чехословаччини.

Скориставшись тим, що у Східній Україні точилася тяжка й кровопролитна громадянська війна, західноукраїнські землі загарбали Польща, Чехословаччина й Румунія.

Отже, події 1918-1920 рр. були спричинені гострою політичною кризою, в основі якої лежали соціальні та національні суперечності. Розв'язати їх мирним способом не дозволила передусім авантюристична політика більшовиків, які свідомо, заради своїх імперських амбіцій, йшли на безглузде кровопролиття, що виявилося, зокрема, в небажанні домовитися з Центральною Радою. Це змусило її просити іноземної допомоги проти більшовицької експансії, що обернулося окупаційним режимом у 1918 р. За таких умов у 1919-1920 рр. в Україні швидко змінювалися різні державно-політичні режими, що вкрай негативно позначилося на становищі народу, який до того ж зазнав величезних втрат у громадянській війні. При цьому багатонаціональний, але зрусифікований робітничий клас тяжів до більшовиків у боротьбі за "світову пролетарську революцію". Селяни України обстоювали своє право на землю, виступали за деполітизовані ради, за збереження своїх духовних традицій. Українська демократія, її партії не змогли вирішити аграрного питання, поєднати національні та соціальні вимоги народу, що поглибило класову поляризацію українського суспільства, призвело до втрати сподівань на державну незалежність України і мало наслідком остаточне утвердження влади більшовиків.