Розділ «16. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)»

Проте за час перебування уряду Скоропадського при владі відбулися й докорінні позитивні зміни, особливо на культурно-просвітницькій ниві. Тут Скоропадський менше залежав від окупаційної влади і зробив дуже багато для національно-культурного і духовного відродження України. Національна політика гетьмана була спрямована на відродження старовинних традицій, української мови.

У царині освіти ситуація була складною. Міністерство народної освіти (М. Василенко, П. Стебницький, В. Науменко) стикалося у своїй роботі з опозицією. У початкових школах з'явилась можливість навчати дітей українською мовою. Складніше було з українізацією середніх шкіл, оскільки в містах більшість жителів були росіянами або належали до національних меншин та зрусифікованих українців. Тому, щоб уникнути конфліктів, міністерство не українізувало російські гімназії, а засновувало нові українські. Восени 1918 року в Україні налічувалося вже приблизно 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Щоправда, у гімназіях із російською мовою навчання обов'язковими стали українська мова, історія, географія України та історія української літератури. Для незаможних учнів новоутворених українських гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій - імені Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка та інших письменників і діячів культури. Восени 1918 року було відкрито два Державні українські університети - в Києві та Кам'янці-Подільському.

У березні 1917 року з ініціативи М. Грушевського Українське наукове товариство почало розробляти статут Української Академії наук, але реалізації цього плану завадили воєнні дії. Структуру Академії формувала спеціальна комісія. А вже в листопаді 1918 року наказом гетьмана було призначено перших 11 академіків: історико-філологічний відділ - Д. Баталій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; фізико-математичний - В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко; відділ соціальних наук - М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. На посаду президента Академії гетьман запросив М. Грушевського; після його відмови було призначено В, Вернадського, а секретарем - А. Кримського.

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) - історик, філолог, сходознавець, письменник, перекладач. Академік УАН (з 1918). Народився у Володимир-Волинському в сім'ї вчителя. У 1889 р. закінчив колегію ім. П. Галагана в Києві, в 1892 р. - Лазаревський інститут східних мов, у 1896 р. - Московський університет. З 1918 р. викладав у закладах Києва. Кримський - один із фундаторів УАН і до 1928 р. - її секретар. Досліджував історію та літературу Персії, Туреччини, арабських країн переважно періоду середньовіччя. Йому належить багато перекладів з арабської, перської, тюркських мов, зокрема історичних джерел, утому числі подорожніх нотаток Павла Алеппського. Автор багатьох досліджень української мови, фольклору, літератури. На початку німецько-радянської війни був вивезений органами НКВС до Казахстану, де помер у Кустанайській в'язанці. Науковий доробок Кримського становить майже 1000 наукових праць, більша частина яких видана п'ятитомним зібранням творів у 1972-1973 pp.

Було засновано Український державний архів, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку (було зібрано понад 1 млн книг), Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського та "Молодий театр" під керівництвом Леся Курбаса, Українську державну капелу під орудою О. Кошиця та Державний симфонічний оркестр під керівництвом О. Горілого. Істотні зрушення відбулися і у видавничій справі, зокрема, було налагоджено видання підручників, на що уряд асигнував значні кошти.

Непростою на той час була релігійна ситуація. Більшість духовенства та мирян, виходячи з історичних традицій, намагалася зберегти підпорядкованість Українсько! православної церкви Московській, слов'янську мову в богослужінні. Інша частина бажала націоналізації церкви (автономії). У січні 1918 року в Києві зібрався Церковний собор, але повстання більшовиків і злочинні дії муравйовських військ перервали його роботу. Тоді ж було підступно вбито голову Української православної церкви митрополита Володимира за нез'ясованих до кінця обставин. Гетьман Скоропадський на відновленому соборі в листопаді 1918 року заявив, що українська церква мусить бути автокефальною. Оскільки прибічників автокефальної церкви було значно менше, цей крок гетьманського уряду наблизив його падіння.

Значну увагу приділяв гетьманський уряд і створенню збройних сил. Чисельність армії в мирний час мала перевищувати 300 тис. Наявні ж сили гетьманату складались із Запорозької дивізії з полком гайдамаків, двох дивізій синьожупанників, а також сформованої в Австро-Угорщині з полонених українців дивізії сірожупанників. Улітку було створену сердюцьку дивізію із 5 тис. вояків. Восени в Білій Церкві почали відроджувати бригаду січових стрільців. Загальна чисельність збройних сил становила майже 65 тис. Гетьман у жовтні видав універсал про відродження козацького стану, маючи на меті створення заможної, з сильними історичними традиціями верстви та надійного війська, не деморалізованого більшовицькою пропагандою.

Особливе місце серед збройних сил належало Чорноморському флотові. Гетьманський уряд таки домігся згоди німецьких властей на передачу Україні військових суден Чорноморського флоту, захоплених Німеччиною.

Отже, діяльність гетьманського уряду, попри всі його прорахунки й хиби, мала багато вагомих здобутків, які сприяли утвердженню української національної ідеї та становленню української державності.

16.2. Відродження УНР. Директорія

Політичні помилки, тяжке становище трудящих, залежність від окупаційної влади, поразка Німеччини та її союзників у війні стали причинами падіння гетьманської влади в листопаді 1918 року.

Коли стало очевидно, що капітуляція Німеччини є справою найближчого часу, гетьман зробив спробу зблизитися з "Українським національним союзом" - блоком, який виник на основі "Національно-державного союзу" у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами і Всеукраїнського земського союзу під орудою С. Петлюри. Згодом соціал-демократи вступили до "Національно-державного союзу" і витіснили звідти демократів-хліборобів.

Цей блок очолив "Український національний союз" (з вересня 1918). На початку жовтня Скоропадський зустрівся з його керівниками В. Винниченком, А. Ніковським і Ф. Швецем (С. Петлюра сидів у в'язниці). Вони зажадали здійснення аграрної реформи - ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного виборчого закону. Проте цю програму було відкинуто кадетськими міністрами і торгово-промисловими колами; натомість вони запропонували об'єднання з білогвардійськими силами Росії для створення антибільшовицького фронту. Скоропадський, у свою чергу, вимагав підтримки "Українського національного союзу". Зрештою, було сформовано новий компромісний кабінет, чим українські партії не задовольнилися і почали готувати повстання проти режиму. Скоропадський цей кабінет розпустив і оголосив федеративну спілку з Росією, що остаточно відштовхнуло від нього українських патріотів.

У ніч на 14 листопада 1918 року в Києві відбулося таємне засідання представників українських політичних партій. Вони відхилили ідею відновлення Центральної Ради і створили верховний орган УНР - Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами - С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко.

Використавши полк Українських січових стрільців, що дислокувався у Білій Церкві під командою полковника Є. Коновальця, Директорія повела наступ на Київ і захопила його 14 грудня 1918 року. Прийшовши до влади, вона обіцяла знищити поміщицьке землеволодіння, встановити "трудову владу", провести вибори до Конгресу трудового народу, якому й належатиме влада. Уряд очолив український соціал-демократ В. Чехівський.

Серед Директорії не було згоди щодо напрямів політичної діяльності. Становище ускладнювало суперництво між Винниченком і Петлюрою та їхніми прибічниками. Вплив останнього невпинно зростав, проте не скрізь. Незначним він був у військових структурах, що являли собою напівпартизанські загони. Вони непогано воювали неподалік від місць проживання, проте за несприятливої ситуації розпадалися. Саме тому на початку свого правління Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня, перед загарбанням Києва більшовиками, - лише 21 тис.

Директорія правила на більшій частині України майже півтора місяця, але почала втрачати свій вплив. Винниченко так прокоментував це: "...річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні...". Скажімо, Балбачан на Полтавщині сік різками членів селянського губернського з'їзду за "більшовизм", тобто за спробу швидше поділити землю. Влада на вищому рівні тільки на словах стояла за селян, а насправді терміни експропріації поміщицьких маєтків та порядок поділу землі визначено не було. Все це й спричинило виступ проти Директорії Виконавчого комітету Всеукраїнської Ради селянських депутатів ("спілки"), який заявив, що Директорія не здійснила обіцяних соціальних реформ, і висунув перед урядом вимоги передати на місцях владу радам селянських і робітничих депутатів, а в центрі - об'єднаному з'їздові цих рад.

Серед партій, які сформували "Український національний союз", теж не було повної єдності. У січні 1919 року розкололася Партія українських соціал-демократів, а її ліве крило оголосило себе партією "незалежних". А до цього, в травні 1918 року, відбувся розкол серед українських есерів, що й стало причиною утворення партії боротьбистів.

Відданість інтересам робітників, декларована Директорією, оберталася для них придушенням страйків.

Ускладнилися відносини і між партіями стосовно того, якою буде влада, - чи парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим радикалам на чолі з Винниченком. Отже, питання, чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи національному визволенню, залишалося відкритим.