Розділ «3. Феодальна роздрібненість Давньої (Київської) Русі. Галицько-Волинське князівство в XII-XIV ст.»

3.1. Давня (Київська) Русь у XII-XIII ст.

XII-XIII ст. на Русі були періодом феодальної роздрібненості, її причини закорінені в тогочасних виробничих і суспільних відносинах, які розвивалися на основі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремісництві. Утвердження феодального ладу, відокремлення деяких земель, місцеві економічні інтереси за умов натурального господарства породжували прагнення до відособлення. Отже, роздрібненість була зумовлена подальшою феодалізацією давньоруського суспільства, соціально-економічним розвитком у регіонах. Тривалі князівські міжусобиці поступово підривали могутність держави.

У середині XII ст. Давня Русь розпалася на окремі землі: Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську, Псковську, Галицько-Волинську, Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. Зміцнювався місцевий державний апарат і збройні сили. Очолював кожну землю князь, який спирався на власне військо, тобто дружину. З неї виокремлювалися військові слуги "милостики". Вони підтримували своїх володарів у боротьбі з великим боярством. Князівство поділялося на волості (певні адміністративні одиниці), куди за рішенням князя призначали на адміністративні посади посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. Це поступово послаблювало роль віча в головних містах земель. Відбувалися також зібрання князів контрольованих земель - снеми (в Любечі (1097), Витачеві (1100), Берестовім, поблизу Києва (1113), Києві (1195) та ін.). Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква з митрополією в Києві.

У період феодальної роздрібненості на Київській землі утвердилася колективна форма правління. За право посідати київський престол час від часу боролися князі ростово-суздальські, галицькі, смоленські, чернігівські, переяславські та ін. Вони прагнули володіти всією територією Давньої Русі. Тому іноді Київ захоплювали відразу два князі. Такими співправителями у другій половині XII ст. були Рюрик Ростиславич і Святослав Всеволодович, Всеволод Юрійович і Рюрик Ростиславич, В'ячеслав Володимирович та Ізяслав Мстиславич.

Київська земля так і не стала окремим незалежним князівством аж до ординської навали 40-х років XIII ст. Для інших князівств були характерні свої особливості: у Новгороді і Пскові утворилися боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі взяла гору міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив мало боярство.

Утверджувалися феодально-кріпосницькі відносини. Зростали феодальні й церковні землеволодіння та феодальна залежність смердів. Хоча виникло й умовне землеволодіння, коли бояри наділяли землею своїх військових слуг. Селяни-смерди перетворювалися з вільних рільників-общинників на власність землевласників.

Селяни-смерди поділялися на дві групи: вільні та залежні від князів, бояр і т. д. Залежність мала кілька форм: від простого підданства великому князеві з періодичною сплатою данини до стану холопів, становище яких інколи нічим не відрізнялося від рабства. Існували різні категорії залежних людей: закупи, рядовичі, ізгої та ін. Селяни сплачували феодалам оброк. Тоді цей вид натуральної ренти гарантував певну господарську самостійність селянина, який був зацікавлений у результатах своєї праці.

У XII-XIII ст. існувала й панщина. За феодалами закріплювалася власність на землю, зростала роль бояр у торгівлі, війську та адміністрації. Відповідно зменшувалася кількість вільних селян, загострювалися протиріччя між феодалами й рештою населення.

Як ремісничі й торгові центри розвивалися міста Київ, населення якого досягло 50 тис. осіб, Перемишль, Галич,

Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів та ін. Посилення ролі міст сприяло феодальній роздрібненості. Зі зростанням суспільного поділу праці й розвитком економічних зв'язків міста ставали опорою сил централізації. У середині XIII ст. їх існувало до 300. Вони поступово перетворювалися на політичні й культурні центри князівств, які з часом відокремлювалися від Києва. Однак економічні, політичні й культурні зв'язки між ними зберігалися і зміцнювалися, чому сприяла православна церква.

Нерідко селяни-смерди, городяни-ремісники чинили спротив, організовували бунти, спрямовані проти феодальної експлуатації.

Отже, в період феодальної роздрібненості давньоруська держава не розпалася, а одноосібну монархію заступила монархія федеративна, коли Руссю правила ціла група впливових князів із династії Володимира. Такий спосіб правління називається колективним сюзеренітетом. Хоча роздрібненість і послабила державу політично, однак сприяла розвиткові економіки і культури в окремих землях. Цей період тривав до останніх десятиріч XV ст., коли утворилася Російська централізована держава. Українські та білоруські землі, які перебували під владою Польщі, Литви, Угорщини, Молдови, не зазнали відродження державної централізації.

3.2. Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів

Роздрібненість та князівські міжусобиці підірвали могутність Давньої Русі, чим і скористалися половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польського та Угорського королівств і особливо монголо-татари, які після утворення на початку ХШ ст. могутньої військово-феодальної держави обрали об'єктом своїх набігів країни, що не могли об'єднаними силами чинити їм опір. У 1206 р. Монгольську державу очолив Темучин (Чингісхая) (1155- 1227).

Вперше монголо-татари з'явилися на кордонах Русі у 1223 р. Вони напали на половців, які звернулися по допомогу до руських князів. Ті зібрали в Києві військову раду і вирішили допомогти половцям. Як згадується у літописах: "Краще нам прийняти їх на чужій землі, ніж на своїй". У поході взяли участь князі київські, чернігівські, смоленські й волинські. Прийшли й таємні галицькі "вигонці" з моря на тисячі човнів. Як свідчать літописи, 28 травня сталася перша сутичка з татарами, яка закінчилася перемогою руських воїнів. Заохочені успіхом, вони пішли далі. Жорстока битва відбулася на річці Кал ці. У ній було поранено 18-літнього князя Данила Галицького. Руська дружина билася мужньо, але раптом половці запанікували, руські полки теж заметушилися. Тоді татари вдарили всією силою. 31 травня руське військо відступило. Найдовше боронився київський князь Мстислав Романович. Татари умовили його здатися, а потім підступно вбили. У цій битві загинуло 6 князів і майже 10 тис. воїнів.

У 1237 р. орди завойовників (до 150 тис), очолені онуком Чингісхана Батиєм, який мріяв про світове панування, вдерлися на Русь. Протягом зими 1237-1238 рр. вони загарбали Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. 1240 року монголо-татари захопили Переяслав і Чернігів. У грудні 1240 року орда штурмом узяла Київ. У Псковському літописі йдеться, що місто трималося 10 тижнів і 4 дні. Це була велика битва. Татари досконало володіли методами облоги, мали сильні машини для розбивання мурів. Війська Батия оточили місто: " Не було чути голосу від скрипу возів його, реву безлічі верблюдів та іржання коней його". Мешканці Києва боронилися з усіх сил. Основний удар Батий наніс з півдня в районі Лядських воріт. Вдень і вночі тарани ворожого війська били браму і стіни і нарешті проникли в місто. Після великих втрат Батий був змушений дати воїнам перепочинок, що дало змогу захисникам Києва, відійшовши в межі міста, продовжити битву. Але сили були нерівні. Завойовники прорвали укріплення киян поблизу Софійських воріт (звідси і їх народна назва - Батиєві) і вдерлися в Київський дитинець поблизу Десятинної церкви. Вцілілі кияни продовжили боротьбу і там. Вони збудували нові захисні споруди біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинної церкви), але монголо-татари подолали їх. Люди сховалися на хорах церкви. За однією з версій будівля не витримала ваги, завалилася і накрила собою оборонців. За іншою, достовірнішою, церкву було зруйновано татарами. Всі, хто там був, загинули. Згідно з "Лаврентіївським літописом" 6 грудня 1240 року завойовники захопили "верхнє" місто ("княжий город") й остаточно зруйнували його. Археологічні розкопки засвідчили, що в різних місцях Києва є численні братські могили захисників міста.

Протягом 1241 року орди Батия завоювали Галицьку та Волинську землі, розгромили Угорщину та Польщу. У другій половині 1241 - на початку 1242 років, спустошивши Хорватію, Трансільванію й Молдову, частину Сербії та Болгарії, Батий зі своїм військом повернувся у Поволжя й заснував там нову державу - Золоту Орду зі столицею в Сараї (пониззя Волги). До неї належали частина Середньої Азії, Казахстан, Поволжя, Крим, більша частина Наддніпрянщини і вся Північно-Східна Русь.

Завоювання давньоруських земель монголо-татарами стало можливим завдяки чисельній перевазі загарбників. Більшість міст були погано укріплені. Стіни навіть таких міст, як Київ, Рязань, Галич не змогли витримати ударів таранів, баліст, катапульт. Далися взнаки і чвари між князями.

Археологи вважають, що із 74 руських міст XII- XIII ст. 49 було спустошено ордами Батия. 14 міст так і не були відновлені, а ще 15 поступово перетворилися на села. У перші 50 років панування загарбників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонголо-татарського рівня кам'яного будівництва досягнуто лише через 100 років після навали.