Розділ «16. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)»

16.4. Суспільно-політичне становище в Україні у 1920 р.

Події першої половини 1920 р. в Україні пов'язані, насамперед, із радянсько-польською війною, в якій на боці Польщі у боротьбі за незалежну Україну брав участь Петлюра. У квітні 1920 року було укладено Варшавську угоду, за якою Польща визнавала УНР та обіцяла їй збройну допомогу. Згідно з угодою в межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння й Лемківщина (з 1918), вся Галичина (з липня 1919), а також Західна Волинь і частина Полісся (з травня 1919). Водночас Польща тимчасово, з тактичних міркувань, відмовилася від претензій повернутися до кордонів Речі Посполитої 1772 р.

Позиція Петлюри не була підтримана в українських політичних колах, оскільки він заради продовження боротьби з більшовиками віддав під владу Польщі територію УНР, зокрема західні землі.

Польща, прагнучи відновити свої старі кордони в межах 1772 р., напередодні основних воєнних дій проти Радянської Росії захопила Білорусь, Західну Волинь та райони Полісся. Завдяки підтримці Антанти збройні сили Польщі навесні 1920 року досягли кількості 738 тис.

25 квітня 1920 року Ю. Пілсудський розпочав воєнні дії. Разом із польськими військами наступала 15-тисячна армія С. Петлюри. Раптовість нападу дала змогу полякам захопити значну територію. 6 травня було захоплено Київ. Проте обіцяне Пілсудському Петлюрою повстання в Україні не відбулося. Натомість на окупованих землях розгорнувся партизанський рух. Зібравши сили, війська більшовиків 5 червня 1920 року перейшли у контрнаступ. На світанку 5 червня три дивізії 1-ої Кінної армії прорвали фронт білополяків у районі Самгородок - Озерна і вийшли в тил 3-ої польської армії. Вже через два дні вони оволоділи Житомиром та Бердичевом. Одночасно 12-та армія форсувала Дніпро біля Києва й почала наступ на місто. 14-та армія перейшла в наступ у районі Гайсина та скувала польські дивізії, які вимушені були допомагати військам, що обороняли Київ. 12 червня Київ було взято.

Наприкінці червня в Білорусії розгорнувся контрнаступ військ Західного фронту під командуванням М. Тухачевського. Армії Пілсудського залишили Мінськ, Гродно та Барановичі. Закріпитися на Німані поляки не змогли. Війська Тухачевського увійшли на територію Польщі та розвинули швидкий наступ на Варшаву.

Війська Південно-Західного фронту (командувач О. Єгоров) вели наступ на Львів. Після вступу Червоної Армії до Польщі та Східної Галичини там негайно утворилися ревкоми. На території Галичини було створено уряд Галицької Радянської Соціалістичної Республіки на чолі з В. Затонським (15 серпня 1920).

Більшовицьке керівництво розраховувало на мирні переговори з маріонетковим "робітничо-селянським" урядом Ф. Дзержинського, що очолив Польревком.

Стривожені прем'єр-міністр і начальник генерального штабу Польщі приїхали в бельгійське курортне містечко Спа, де 5 липня відкрилася конференція держав Антанти і Німеччини. Англія і Франція за надання допомоги вимагали згоди Польщі на повернення Литві її столиці Вільна (нині Вільнюс), визнання на сході лінії кордону, накресленої в декларації Верховної ради Антанти від 8 грудня 1919 року, і виконання будь-якого рішення Верховної ради Антанти щодо майбутнього статусу Галичини. 10 липня польське керівництво погодилося на ці умови, а наступного дня британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до Радянської Росії, в якій зажадав зупинення радянських військ на відстані 50 км на схід від лінії, визначеної Верховною радою Антанти як східний кордон Польщі в декларації від 8 грудня 1919 року. Встановлення лінії кордону за Керзоном обмежувало Польщу в її етнографічних межах. Під контролем Польщі залишалися давні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Від білоруських земель Польща повинна була відмовитися. Керзон вимагав, щоб у Східній Галичині, третину якої вже зайняли війська Єгорова, воюючі сторони зупинилися на лінії фактичного перебування на день підписання перемир'я.

У відповідь на це Ленін у телеграмі Сталіну та Є. Склявському (заступникові Троцького) вимагав "шаленого прискорення наступу на Польщу", а водночас у своїй відповіді на ноту Керзона дав зрозуміти, що уряд Радянської Росії ладен визнати значно вигідніший для Польщі територіальний кордон, ніж запропонований Антантою. Згодом Г. Чичерін згадував, що Ленін сам запропонував Польщі більші території, та, як свідчать документи, збирався зробити це за рахунок українських земель. Мріючи про майбутнє перетворення Польщі на радянську республіку, він гадав, що розширення її території забезпечить Росії підтримку польського народу.

23 липня Західний фронт отримав наказ наступати на Варшаву, а Південно-Західний - на Львів. 1-ша Кінна армія повинна була не пізніше 29 липня оволодіти Львовом і захопити переправи через річку Сян. Незважаючи на сильний опір поляків, вона зайняла Броди та Буськ. Невдовзі Броди було залишено. Але через несприятливі умови під Варшавою польське командування припинило контрнаступ, і 1-ша Кінна армія, знесилена боями, знову перейшла в наступ, зайняла Броди й підступила до Львова. Далі кіннота Будьонного вирушила на Замостя, наміряючись перейти Віслу та безпосередньо атакувати Варшаву з двох напрямків. Але український командир полковник Безручко зі своєю дивізією бився до останнього, і війська Бульонного так і не спромоглися взяти Замостя, що й стало однією з причин поразки радянських військ.

Загроза втрати щойно здобутої державності згуртувала навколо польського уряду найширші верстви населення, що за допомогою Франції дало йому змогу 14 серпня перейти в контрнаступ під Варшавою. Далося взнаки і самочинне зволікання з виконанням наказу командування про перебазування 12-ої та 1-ої Кінної армій у розпорядження Західного фронту (з вини О. Єгорова та Й. Сталіна). Через 10 днів радянські війська опинилися за Бугом. Перемир'я, підписане у жовтні, передбачало, що Західна Україна і Західна Білорусь залишаться у складі Польщі. На цих умовах у березні 1921 року було підписано мирну угоду.

Військові дії продовжувалися і на півострові Крим. Війська Денікіна, зазнавши поразки, все ж таки, завдяки діям корпусу генерала Я. Слащова в районі Перекопу, змогли закріпитись у Криму. Кримське угруповання очолив після відставки А. Денікіна (у квітні 1920) П. Врангель, який завдав удару 13-й армії Р. Ейдемана, котра прикривала вихід із Криму. В районі Перекопа і Каховки розгорнулися тяжкі бої, але війська Ейдемана змогли утриматися на правому березі Дніпра.

У червні англійські кораблі перевезли до Криму з Кубані майже 40 тис. білогвардійців, що дало змогу Врангелю захопити Олександрівськ. Та вже у липні, завдяки 2-й Кінній армії на чолі з П. Мироновим (пізніше був безпідставно заарештований за наказом Троцького і в 1921 загинув у в'язниці), 13-та армія змогла повернути Олександрівськ і утримувати Каховський плацдарм. У середині серпня Врангель знову захопив Олександрівськ, Синельникове, підійшов до Катеринослава, одначе закріпити успіх не зміг.

13-та армія Р. Ейдемана, 2-га Кінна армія П. Миронова та інші військові частини було об'єднано в окремий Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Сюди було введено ще й 6-ту армію, до складу якої входила бригада махновців.

Головного удару Фрунзе завдав із Каховського плацдарму, що змусило Врангеля відступити до Перекопського перешийка. Але радянська кіннота не змогла перешкодити відходові основної маси білогвардійських військ до Турецького валу (штучних укріплень уздовж Перекопського перешийка завдовжки 11 км, заввишки 10 м, з глибоким ровом перед валом глибиною до 10 м і трьома лініями дротяних загороджень). За два десятки кілометрів від неї знаходилася друга смуга оборони - Ішунські укріплення - шість ліній окопів із дротяними загородженнями. У вирішальну хвилину, коли з Турецького валу били по червоних військах 200 гармат і 400 кулеметів, у Сиваш, який кипів від вибухів снарядів, увійшло понад 3000 махновців.

Після виходу в тил білогвардійців, які обороняли Турецький вал, 15-ої, 52-ої стрілецьких дивізій та Кримської групи Революційних повстанців України (махновців), Врангель "не вважав за можливе продовжувати бій під Перекопом "і в ніч на 9 листопада відступив до Ішунських укріплень. 9 листопада частини 152-ої та Вогневої бригад знову почали штурм Турецького валу і захопили його, продовжуючи наступ на Ішунські укріплення. Особливою хоробрістю відзначилися бійці 15-ої, 51-ої, 52-ої дивізій та махновці.

12 листопада було зайнято Ішунь, 13 - Сімферополь. Того ж дня Врангель віддав наказ про розпуск армії, а сам сів на пароплав. Вояків Махна, які штурмували Перекопі вціліли після боїв, за наказом Троцького і з відома Фрунзе було розстріляно. Лише 250 із 1500 кавалеристів Марченка пощастило врятуватися.

Так закінчилася кримська епопея Врангеля. 17 листопада війська Фрунзе зайняли останній населений пункт півострова - Ялту. Так само нещадно радянська влада розправилася з тими білими офіцерами і солдатами, переважно нещодавно мобілізованими до армії, які добровільно припинили опір, повіривши обіцянкам Леніна, Троцького, С. Каменева, Фрунзе, Г. П'ятакова, членів РВР фронту.

Троцький направив до Севастополя групу чекістів на чолі з Г. Ягодою, до якої входили угорський комуніст Бела Кун і Р. Землячка. За їхнім наказом полонених (приблизно 30 тис, у тому числі силоміць мобілізованих за тиждень перед тим 16-річних гімназистів) було розстріляно. Ягода особисто вбив 20 осіб, про що повідомив шифротелеграмою в Москву Дзержинському.