Розділ «14. Україна на початку XX ст.»

14.1. Суспільно-політичний і національний рух

Розвиток ринкових відносин супроводжувався пожвавленням революційно-демократичного і національно-визвольного рухів, свідченням чого були заворушення студентства, яке прагнуло до демократизації суспільного життя, відродження української культури. За участь в акціях протесту 11 січня 1901 року царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету.

На початку XX ст. проти переслідувань української мови і культури протестували вчені Київського та Харківського університетів, представники інтелігенції Полтави, Чернігова, Одеси та інших міст. Важливою подією в національно-культурному житті України стало відкриття у 1903 р. пам'ятника видатному українському поетові І. Котляревському. Широкі верстви населення взяли участь у збиранні необхідних коштів. Того ж року було відзначено 35-річчя музичної діяльності М. Лисенка. У1904 р. відбулося вшанування письменника І. Нечуя-Левицького.

Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. У лютому 1900 року в Харкові члени студентських українофільських гуртків (Д. Антонович, М. Русов та ін.) на спільному засіданні заснували Революційну українську партію (РУП). Першим програмним документом стала брошура адвоката М. Міхновського "Самостійна Україна", у якій була втілена ідея боротьби за єдину Україну.

Міхновський Микола Іванович (1873-1924) - діяч національно-визвольного руху. Народився в с. Турівці на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. Був одним з організаторів таємного "Братства тарасівців" (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах. Один з організаторів та лідерів Української народної партії, створеної у 1901-1902 рр., для якої написав "Десять заповідей" та "Програму", що обстоювала ідею самостійності і незалежності української держави. Після Лютневої революції 1917 р. був ініціатором створення українського національного війська. У період перебування при владі гетьмана П. Скоропадського зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його уряду. Після приходу до влади більшовиків зазнав жорстоких переслідувань, а у квітні 1924 року був знайдений повішеним у власному саду.

Від РУП, яка обстоювала інтереси селян, відкололася група Міхновського, яка 1902 р. заснувала Українську народну партію, що виступала за побудову самостійної демократичної держави. У 1906 р. з'явилась "Програма УНП", у якій було конкретизовано ідею всеукраїнської революції, суб'єктами якої мали стати українські робітники і селяни. У 1903 р. відкололася нечисленна група, очолена Б. Ярошевським, і утворила Українську соціалістичну партію, яка не стала особливо впливовою.

Відмежувавшись від крайніх правих та лівих елементів, РУП перетворилася на соціал-демократичну партію. Вона переважно поширювала і пропагувала суспільно-революційні ідеї, обмежуючись у своїй програмі домаганням для України автономії. Водночас партія обстоювала позиції західноєвропейської соціал-демократії, висувала вимоги буржуазно-демократичних свобод, створення в Росії демократичного і справедливого уряду. Через різнорідність соціального складу партія не змогла прийняти програму і статут. РУП у боротьбі проти царизму орієнтувалася на селянство.

При спробі провести у Львові свій II з'їзд наприкінці 1904 р. РУП остаточно розпалася. Група, очолена М. Меленевським (Баском), яка виступала за зближення з РСДРП, утворила на початку 1905 р. Українську соціал-демократичну спілку ("Спілку"). Інша частина, серед лідерів якої були Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які обстоювали самостійність партії, утворили в грудні 1905 року Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Антонович Дмитро Володимирович (1877-1945) - історик мистецтв, громадський і політичний діяч. Навчався в Харківському університеті. Один із засновників Революційної української партії (РУП). Після повалення царизму став активним діячем Центральної Ради, у 1918 р. - морським міністром, міністром мистецтв, за Директорії - головою української дипломатичної місії у Римі. Один із засновників Українського вільного університету, директор Музею визвольної боротьби України у Празі та голова Українського історико-філологічного товариства (там само). Найважливіші праці: "Українське мистецтво" (1923), "300 років українського театру" (1925) та ін.

Програма УСДРП, яка відіграла помітну роль у розгортанні українського національно-визвольного руху, за змістом нагадувала програму німецької соціал-демократії. У ній, на відміну від РСДРП, не було положення про диктатуру пролетаріату. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовне передавання удільних, кабінетських, церковних і монастирських земель у власність органів місцевого самоврядування (муніципалізація земель). Конфіскації поміщицьких земель не передбачалося. Партія обстоювала автономію України. УСДРП вважала можливим об'єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського робітничого класу. Схожих позицій дотримувались у цьому питанні єврейські та польські соціал-демократи.

Програма "Спілки" в основному збігалася з поглядами | поміркованих членів РСДРП, за якими закріпилася назва "меншовики"; сама "Спілка" на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Провінційні організації меншовиків у Києві (в межах Південно-Західного краю) і Полтаві (в межах відповідної губернії) об'єдналися з організаціями "Спілки".

З ініціативи колишніх діячів "Київської громади" восени 1904 р. виникла Українська демократична партія (УДП). її очолили Є. Тимченко, В. Чехівський, О. Лотоцький, Є. Чикаленко. За соціальними поглядами і складом УДП була близькою до "Союзу визволення" - попередника загальноросійської Партії конституційних демократів (кадетів). Однак політичні лозунги УДП були радикальнішими і наближалися до соціалістичних. Як і українські соціал-демократи, ця партія виступала за автономію України. Соціалістичні лозунги та ідеї в програмних документах УДП змусили частину демократів залишити партію. Група, очолена Б. Грінченком, С. Єфремовим і Ф. Матушевським, почала формування Української радикальної партії (УРП). Розкол пощастило подолати, і вже 1905 р. обидві організації об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП) на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком та Є. Чикаленком. У 1907 р. УРДП було перейменовано в Українську трудову партію. Лідери цих партій заявили, що домагатимуться автономії України у складі демократичної Росії.

Грінченко Борис Дмитрович (псевдоніми - Вартовий, Вільхівський, Василь Чайченко, Перекотиполе, Л. Яворенко та ін.; 1863-1910) - письменник, етнограф, історик. Походив з дрібнопоміщицької родини. З 1881 р. вчителював у селах Харківщини, Катеринославщини, працював у Чернігівському земстві. З 1902 р. жив у Києві, займався журналістикою. Разом з Лесею Українкою заснував Українську радикальну партію на Наддніпрянщині (1904). Протягом 1906-1909 рр. був головою київської "Просвіти". Упорядкував і видав "Словарь української мови" у 4-х томах (1907-1909). Автор кількох поетичних збірок, п'єс на побутову тематику, повістей. З етнографічних праць найвідоміші: "Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях", "Пісні та думки", "Думи кобзарські" та ін.

У Донбасі та в деяких інших районах певний вплив мала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка прагнула до повалення самодержавства і заміни його демократичною республікою, з також до права націй на самовизначення. Проте серйозного впливу на революційно-визвольний рух в Україні більшовики не мали.

Партії українських і російських соціалістів-революціонерів (есерів) проводили пропагандистську роботу серед селян. Партія "Союз русского народа" вважалася найвпливовішою серед реакційних партій (налічувала 190 тис. членів). На виборах до II Думи ця партія отримала 24,6 % мандатів. Вона намагалася зміцнити монархію та зберегти єдину неподільну Росію. Н. Полонська-Василенко зазначала, що нехтуючи конституцією, "Союз русского народа" стояв на різко шовіністичній платформі: він вимагав для російської народності першого місця в державі, обстоював те, що Державна дума має бути національно-російською. За словами цього ж автора, близьким до більшовиків та меншовиків був "Бунд", або "Всеобщий еврейский рабочий союз". Ця партія мала певний вплив на ремісників і єврейський пролетаріат.

На західноукраїнських землях авторитетною була Русько-українська радикальна партія, яка виникла 1890 р. з ініціативи І. Франка і М. Павлика. Вона вимагала передачі селянам якомога більшої кількості землі через викуп. Істотна увага приділялася пропагандистській роботі в народних читальнях, подоланню впливу "москвофілів" і "народовців" на селян, завоюванню громадянських свобод. Соціалісти Галичини на своєму першому з'їзді у Львові в січні 1892 року проголосили злиття соціалістичних гуртків у єдину організацію Галичини в межах Соціал-демократичної партії Австрії. У 1896 р. виникла Буковинська організація соціал-демократів, яка теж увійшла до Австрійської соціал-демократичної партії. З 1899 р. соціал-демократи української частини Галичини виокремилися в самостійну партію. Радикальна партія наприкінці XIX ст. переживала кризу. У 1899 р. від неї відкололася група, яка увійшла до складу Української соціал-демократичної партії. Інша група разом з "народовцями" утворила Національно-демократичну партію. Вона об'єднала прогресивну інтелігенцію, духівництво й робітників та боролася за створення самостійної України на землях, що входили до обох імперій. Очолили партію М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та ін. На землях Західної України діяла також Руська народна партія, яку створили "москвофіли" і яка обстоювала "єдину, неподільну російську народність", передбачаючи, що до неї належать й українці, які ведуть боротьбу проти національно-визвольного руху.

Національному відродженню України сприяв і жіночий рух. На початку XX ст. на західноукраїнських землях виникли жіночі громади, які займалися просвітницькою діяльністю. "Клуб русинок" у Львові й жіночі громади Галичини боролися за відкриття для жінок навчальних закладів, організацію дитячих садків. На Буковині працювало понад 590 культосвітніх установ.

Протягом 1907-1911 рр. у Києві діяло Товариство захисту працюючих жінок. У роки Першої світової війни українські жінки створили Товариство допомоги біженцям, яке виявляло турботу про поранених воїнів тощо.

Помітну роль в активізації суспільно-політичного життя відігравали земства. Багато земств і міських дум ухвалили постанови про необхідність ввести в школах навчання українською мовою, про демократизацію суспільно-політичного життя загалом. У 1904 р. царським указом було розширено права селян і самих земств, запроваджено державне страхування робітників. Активізації суспільно-політичного життя сприяли в цей період і різні з'їзди: агрономічні, театральні, технічні та ін.