Розділ 7. ДИСКУРС ЯК ОБ'ЄКТ ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Отже, риторика - це теорія ораторського мистецтва, яка встановлює принципи, правила та прийоми переконання учасників дискурсу та красномовства з метою ефективного впливу на аудиторію (слухачів); мистецтво публічних промов.

Античні риторики - Арістотель, Квінтиліан, Ціцерон та інші - ввели основні терміни, що визначають специфіку риторики як теорії про засоби переконання в дискурсі, різноманітні форми мовного впливу на аудиторію за допомогою аргументів, мовних і позамовних прийомів, щоб отримати конкретний ефект. До таких термінів належать "оратор" ("ритор"), "слухач", "промова", "риторична промова" ("функціональний тип мовленнєвих актів"), "красномовство", "переконання", "риторичне питання", "реакція слухача". У риториці античні філософи наголошували не на мисленні, а на мовленні, відповідно виокремивши: стилі мовлення (високий, низький); засоби підвищення стилю (підбір слів, сполучення слів); побудову стилістичних фігур - зворотів мовлення, які використовують для підсилення експресивності мовлення. Ціцерон класифікував мовлення так: а) види мовлень: судові (йдеться про справедливість); порадні (з метою користі для тих, кому дають поради); похвальні (давати похвальну оцінку певній особі); б) типи мовлень: за точно визначеними справами (тяжби та наради); за невизначеними справами, поза часом та особистостями; в) мовлення зв'язне і незв'язне, а також виокремив логічний і психологічний аспекти мовлення, кожен з яких має свою мету. Логічний аспект - доведення певного твердження (тези) на істинність або спростування певного твердження (тези) на хибність. Психологічний аспект - спричинити хвилювання, збуджувати пристрасті, насолоду тощо.

Історичний розвиток теорії риторики класифікують на такі різновиди: антична, середньовічна, нова, або неориторика. Визначимо специфіку останньої. Термін "неориторика" в сучасній літературі трактують у двох значеннях. Це:

1. Аналіз реальних способів міркувань, вивчення техніки аргументації, яка допомагає пробуджувати або посилити співчуття аудиторії до висунутих на обговорення тез. У такому значенні неориторика або теорія аргументації подана в працях X. Перельмана, Л. Ольбрехта-Титека, А. Івіна.

2. Теоретична модель комунікації з погляду семіотики як науки про знаки та мову як знакову систему. Неориторику в такому значенні трактує, скажімо, сучасний італійський семіотик У. Бко.

Неориторики ввели в тезаурус риторики нові терміни, що відображають дискурс як комунікативний акт, - "повідомлення", "адресат", "код", "декодування", "мовний знак", "форма виразу", "зміст виразу", "пропаганда", "маніпуляція суспільною думкою" та ін.

Отже, неориторика - сучасний етап в історичному розвитку риторики; сучасна теорія аргументації; теорія комунікації, яка досліджує міркування (комунікативний акт) з погляду семіотики.

Неориторики аналізують й осмислюють соціальну роль мови як засобу нав'язування певних поглядів, засобу перекручення істини й омани людей у різних видах дискурсу, пропаганді, рекламі ("лінгвістика брехні"); виокремлюють нові типи дискурсу, котрі не аподиктичні, наприклад, за аналогією, обґрунтування засобом апеляції до часткового випадку, "аргументації від часткового до часткового" (X. Перельман),

Неориторики розрізняють античну риторику та сучасну риторику: 1) за зростанням значення певного типу дискурсу - від зменшення ролі аподиктичного до зростання ролі спонукального дискурсу; 2) за новим розумінням риторики як мистецтва переконання, майже омани, вона поступово перетворюється на мистецтво переконувати розсудливо та критично, враховуючи історичні, психологічні й біологічні обставини кожного людського вчинку (У. Еко) 3) за особливою роллю риторичних прийомів у пропаганді та маніпулюванні суспільною думкою в актах соціальної комунікації, політичній пропаганді, рекламі, в ЗМІ та ін.

Еристика (грец. - мистецтво суперечки) - теорія суперечки, яка досліджує загальні принципи, методи та прийоми мистецтва суперечок і визначає умови досягнення істини або згоди між її учасниками (детальніше про еристику як теорію ведення суперечок див. І. Хоменко).

Середньовічні філософи продовжили античну методологію дослідження дискурсу в площині семіотичного та логіко-семантичного, риторичного й еристичного підходів. У цей період великого розвитку набули теологічний і філософський дискурси, які за змістом визначали проблему існування Бога й екзегезу Святого Письма. У системі освіти середньовічних університетів чільне місце посідали суперечки (диспути), коли студенти висували певні тези й антитези на теологічні та філософські теми, які логічно доводили або спростовували.

Середньовічні філософи також продовжували розвивати діалектику, риторику, еристику в контексті дискурсу, зокрема розглядали проблеми взаємодії мислення і мови, розуму та віри, визначали типи дискурсу, види аргументацій. Саме тоді виник термін "схоластика" (грец. schol - школа; лат. schola-sucos - учений, шкільний), який у контексті дискурсу має значення формальної правильності роздумів, красномовності промов, але відсутності в них змісту, смислу. "Схоласт сильний у словах, але слабкий у думках" (Гельвецій).

Середньовічний філософ і логік У. Оккам сформулював свій відомий принцип: "Не примножувати сутності без потреби", який у дискурсі означає критичний контроль мислення людини над мовою, щоб дискурс не перетворився на "схоластику", "пустопорожній діалог", "балаканину", що часто трапляється в реальному житті.

На сучасному етапі дискурс як соціокультурний феномен став складнішим за виявами, різноманітнішим за змістом і структурою побудови й, відповідно, має семіотичний, логіко-семантичний, еристичний, риторичний, психологічний, епістемічний, евристичний аспекти вивчення.

Аналіз дискурсу методами семіотики, логіки, риторики, психології й інших напрямів дослідження визначив нетотожність мислення та мови, логічних, риторичних, психологічних засобів переконань, "стану віри", "стану сумніву", прямих і непрямих смислів мовних виразів і под. Отже, дискурс у конкретному соціокультурному середовищі постає взаємодією мислення та мови, що реалізується в мовленнєвому акті суб'єктів комунікації, які використовують свої інтелектуальні можливості та красномовство з певною суб'єктивною метою, тобто для:

- пошуку істини й справедливості;

- формулювання та вирішення певних проблем і завдань;

- доведення істини та спростування брехні;

- переконання інших учасників дискурсу;

- омани інших учасників дискурсу;