Розділ 7. ДИСКУРС ЯК ОБ'ЄКТ ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Дискурс як особливий вид комунікації, що має риси раціональності, інтенсиональності, історичності, став головним об'єктом дослідження сучасної філософії та гуманітарних наук, котрі визначають його поліфункціональність і соціокультурне значення.

У сучасній філософській літературі поняття "дискурс" набуло таких змістів: 1) концепт для побудови нових напрямів філософського осмислення сучасного буття, до яких належать структуралізм, постструктуралізм, постмодернізм; 2) вербально-комунікативна практика людей, суб'єктів соціального життя; 3) форма об'єктивації змісту свідомості людини; 4) метод аналізу типів мислення і способів бачення суспільних проблем.

У логіко-семантичному аспекті дискурс: 1) розумово-мовленнєвий акт, у процесі якого мовні вирази в цілісності набувають певних смислів і предметних значень у певному контексті міркувань; 2) акт соціальної комунікації між людьми: монолог, діалог, полілог; 3) форма передавання інформації (знання) від людини до людини, від покоління до покоління; 4) обговорення певної проблеми, запитування про те, що хвилює, цікавить людей. У дискурсі мислення людей спрямоване на осмислення й розуміння сказаного іншими, пояснення "темних" місць міркувань, логічне обґрунтування певних тверджень на істинність або хибність, інтерпретацію міркувань іншого співучасника в об'єктивному чи суб'єктивному дусі, а мова постає засобом виразу думок, засобом омани, переконання, впливу на інших людей, щоб досягти мети, а також як риторичною та метафоричною грою словами.

У конкретному соціокультурному середовищі дискурс у структурі "культура - мислення - мова" наповнюється різними культурними смислами та предметними значеннями і, за словами семіотиків і логіків, виникають відношення між "означеним і тим, що означає", "знаками та їх інтерпретаціями", "кодом і декодуванням".

Логіко-філософський аналіз дискурсу як особливої розумово-мовленнєвої діяльності, діалог суб'єктів міркувань з метою розв'язання певних проблем, досягнення взаєморозуміння тощо вперше здійснили античні філософи. Вони на підставі теоретичного узагальнення практики дискурсу (філософського, політичного, судового) розробили систему понять, які визначають специфіку різних типів дискурсу, та створили теорії: діалектику (мистецтво ведення діалогу, що має запитально-відповідальний характер), еристику (теорію ведення суперечок), риторику (мистецтво переконання, мистецтво красномовства).

Античні філософи визначили такі типи дискурсу:

- аподиктичний (грец. - той, що доводить, переконливий), який будується через дедуктивне виведення висновку з безумовно істинних засновків (силогізм);

- діалектичний, що будується несуворо, через нестроге (варіативне або ймовірнісне) виведення висновків із засновків, які не є безумовно істинними;

- риторичний; який також будують на нестрогому виведенні певних висновків із не безумовно істинних засновків, але він містить, окрім логічного, ще й нелогічні (психологічні) аспекти з метою впливу на аудиторію (слухачів);

- спонукальний, який намагається збалансувати не безсуперечливі аргументи й спонукають слухача погодитися з тим, що засноване не стільки на силі розуму, скільки на взаємозв'язку та взаємоузгодженні емоційних моментів з вимогами часу і практичними стимулами (За У. Еко).

Визначимо сутність теорій, які виокремлюють специфіку дискурсу.

Діалектика (грец. - мистецтво вести діалог, співбесіду) - в контексті античного дискурсу означає мистецтво ведення діалогу, обговорювання проблеми через висунення проблемного питання та пошуку відповідей на нього (пошуковий характер діалогу в формі запитань і відповідей на них продемонстровано в діалогах Платона), а в сучасному контексті - міркування в ряду "монолог, діалог, полілог". Це: спосіб соціальної взаємодії людей з метою досягнення розуміння ("Діалог відбувся, ми зрозуміли один одного"); метод пізнання світу та пошуку істини; визначення загальнозначущого в житті людей, усвідомлення цінності того, що створено людством упродовж історичного розвитку (діалог культур, діалог цивілізацій).

У контексті дискурсу термін "діалектика" використовують у таких значеннях:

1. Пізнавальний вид суперечки, метою якої є досягнення істини. Сперечатися можуть усі, розмірковували давні греки, а досягти вищого, філософського мистецтва, можуть не всі, тому цього мистецтва треба довго та наполегливо вчитися.

2. Логіка мислення суб'єктів, учасників певного дискурсу, спрямована на виявлення суперечностей у процесі оперування поняттями, які утворюють висловлювання та логічне відношення суперечності через діалектичний синтез несумісних понять в якісно нове поняття. Засновником такої діалектики (діалектичного мислення) називають 3. Елейського.

3. Рух пізнання (думки) від загального (ідей, ейдосів) до одиничного (чуттєво даних речей) і від одиничного до загального в їх діалектичній єдності (Платон).

4. Виявлення суперечностей (ствердження та його заперечення) учасника дискурсу і творення логіки доведення (побудова діалектичного твердження та його обґрунтування доказами). Предметом дискурсу є певне діалектичне положення і проблема (Арістотель).

Діалектичне положення та діалектичну проблему окреслюють у формі тези й антитези. Способом доведення діалектичного положення є "наведення (індукція) та силогізм (дедукція)". Розрізняють діалектичні й еристичні (софістичні) доводи. Діалектичні доводи за змістом повинні бути істинними, а софістичні лише створюють уявлення про істинність (Арістотель). Діалектика як логіка мислення учасників дискурсу в логічних творах Арістотеля відображена в поняттях "теза", "антитеза", "суперечність", "несуперечність", "проблема", "питання", "доведення", "спростування", "довід", "аргумент", "істинність", "хибність".

Риторика (грец. - мистецтво красномовства) - 1) теорія ораторського мистецтва, наука красномовства; 2) пишномовна, але малозмістовна промова. Засновником теорії риторики був Арістотель. Він визначив її специфіку як мистецтво переконання, тобто здатність відшуковувати засоби переконання стосовно певного предмета (обговорення учасників дискурсу). Визначення предмета риторики як мистецтва говорити витончено, тобто красномовно, пов'язане з іменем Квінти-ліана.

Ціцерон у "Трактатах про ораторське мистецтво" синтезував трактування риторики Арістотелем і Квінтиліаном: "Мета оратора - казати переконливо.., а красномовство - це мистецтво говорити розумно, складно і гарно".