РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Далі! Жени!

Похиленою палубою покотилися предмети. Вилізла звідкілясь бляшанка з недопалками, непоспіхом рушила від борту до борту, раз у раз гублячи то пожовані бички, то докурені лише до половини дорожезні сигарети з золотим краєм і відбитком помади на фільтрі. Кого вони тут ловлять, на цьому траулері, подумала Лідка.

Знову з’явився вітер. Лідка зіщулилась, намагаючись загорнутись у плащ без допомоги рук — руки вона досі не наважувалась відірвати від сходів. Генерал стріляв і стріляв, заряджав і стріляв знову, спершу Лідка бачила лише його потилицю, та потім Стужа змінив ракурс стрільби, повернувся до Лідки в профіль, і вона здивувалась.

На його обличчі не було, проти сподівань, ні жорстокості, ні лютої радості. Це було мирне обличчя щасливої людини; розгладились зморшки, зник звичний вишкір, генерал скидався зараз на немолодого клерка, що повернувся зі служби додому й нарешті дістався до улюбленої колекції марок.

Лідка піднялась на кілька сходинок вище.

Ні, море не змінювало колір. Віддалік мерехтіли спини — зграя поспіхом відходила. Певно, дальфіни не були такими ідіотами, якими вважав їх Президент; самогубцями, в усякому разі, вони не були точно.

Серед тих, які пливли геть, не було жодного пораненого. Лідка примружилась. Жодного.

— Дев’ять, — сказав Стужа, опускаючи гвинтівку. — Дев’ять. Приїдемо додому — позначки робитиму. Усього — сто п’ятнадцять. Є що відсвяткувати, Рисючино…

— А м’ясо пропадає, — засмучено сказав той самий немолодий морячок, що наділив Лідку і Рисюка нечистою парусиною. — Гарпуном би — то було б пуття. А так — рибам їжа.

Стужа неприязно зиркнув на дідуся, так, ніби той пропонував закусити черв’яками.

— Дев’ять, — розважливо пробурмотів Рисюк. — Я от сім нарахував. Як їх враховувати, твої трофеї?

Стужа за мить набурмосився, почервонів, напружились жили на товстій шиї:

— Банкірів контролюй і міністрів усяких там… ЦИХ я чую. Я їх сто п’ятнадцять штук поклав у новому циклі, і ТОДІ — штук двадцять глеф. ЦІ теж були глефами — може, людське м’ясо куштували, а ти, — це морячку, — ЇХ жерти намірився?!

Немолодий рибалка бочком-бочком забрався геть і зник у якомусь люку.

— Дев’ять, дев’ять, — заспокійливо закивав Рисюк. — Зрештою, колекція позначок нічим не гірша за колекцію, скажімо, опудал…

— Ти бачив, як глефи людей валять? — майже спокійно спитав генерал.

Траулер розвернувся до берега. Вітер остаточно затих, і тепер у тиші перекочувалась палубою бляшанка з-під недопалків; принц-наступник із відчуженим виглядом спостерігав за чайками, що не знати звідки злетілися до місця полювання.

Лідка навкарачки дісталася до борту, вчепилась за поруччя, і її знудило.

«…на шкоду боєздатності всього нашого ЦО. Суд цілковито підтвердив вину підсудних: багаторазові зловживання, ігнорування службових обов’язків, організація витоку інформації… Усунуті з посад, які вони обіймали… засуджені на різні терміни тюремного ув’язнення… Полковника Ретельникова М. І., що протягом багатьох років продавав таємні матеріали вітчизняного ЦО аналогічним зарубіжним службам… визнано винним у зраді Батьківщини і засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу…»

(Газета «Людина і держава», 24 червня 16-го року 54-го циклу)