РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Панікує?

Лідка насупила брови:

— Як ти сказав?

— Слава панікує? Йому зробилося тісно в одній коробці з Верверовим? Він чогось боїться?

Лідка пожувала губами. Відвернулась, тихо спитала, дивлячись у вікно:

— Хто влаштував цю дику чистку в ЦО?

Рисюк мовчав.

— Хто влаштував цю довгу показову розправу? Кому завадив Ретельников, сімдесятип’ятирічний дід?!

За вікном сходило сонце.

Микола Іванович. Попільничка в коробочці з-під аспірину. Пташиний послід на вологій весняній лавці.

— До чого тут Слава? — м’яко спитав Рисюк. — Його не зачеплять за будь-яких обставин. Він — Зарудний, а це табу…

— Ігоре, ти розумієш, що відбувається? — стомлено спитала Лідка.

Рисюк терпляче кивнув:

— Ти не спиш і нервуєшся. Тобі здається, що відбувається щось надзвичайне. Нічого подібного — розбори в структурах були й раніше, тільки ти нічого про це не знала.

— У таких масштабах — не було, — сказала Лідка крізь зуби.

Рисюк знову кивнув:

— Так, можливо, тепер усі ігри ведуться по-справжньому, але ж за три роки буде мрига, Лідо. Старе ЦО — розжерта організація, що втратила боєздатність. Стара держава — банда хабарників і крадіїв…

Він спіймав її за плечі й обережно, ніби важку вазу, зняв зі стільця. Притяг до себе.

— …А нова держава проросте крізь рештки старої, як травичка…

— …крізь труп… — вставила вона крізь зуби.