РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Слухавка гула і гугнявила. Рисюк мимоволі скривився.

Попрощався. Опустив слухавку на важіль. П’яний, зрозуміла Лідка. Знову п’яний.

У таку мить… А якщо йому завтра до кореспондентів виходити?!

Рисюк гукнув хлопця-референта, посадовив за обчислювальну машину:

— Підміни Ліду. Вона вже виконала свою роль талісмана… Тепер, Сотова, тобі треба трішечки відпочити.

За вікном сіріло. А може, посіріло у Лідки в очах.

«Шановна редакціє! Пишуть вам мешканці селища Нова Ком’янка Хальківської області.

Наше селище нове. Нас відселили після останнього апокаліпсису, бо старе селище наше Ком’янка дуже постраждало від цунамі і стало непридатним для проживання. Нас відселили в глиб континенту, дали підйомні й допомогли відбудуватись, але прижитися ми так і не прижились.

Води майже немає, воду розвозять у діжках, і часто за воду треба платити додатково, хоч за законом вона нам належить безкоштовно. Улітку посуха і страшна спека, на сонці плавиться гума і горить асфальт. Нічого не росте. Узимку морози такі, що неможливо дихати — обпікає легені. Дітей довелось віддавати до інтернатів, бо тут немає для них жодних умов… Ми звернулись із колективним листом до обласної адміністрації, щоб нас відселити назад на узбережжя. Краще жити поруч із дальфінами, ніж так мучитись двадцять років. Держава ж мусить про нас піклуватись. Адміністрація не відреагувала ніяк. Ми написали листа Президентові, але впевнені, що він не отримає його, бо навколо нього зібралася юрба радників і кровопивців… За кілька років апокаліпсис, кажуть, тут будуть страшні землетруси ще до того, як відчиняться Ворота. Шановна редакціє, опублікуйте нашого листа, можливо, це допоможе нам розв’язати…»

(Відкритий лист у газету «Людина і держава», 12 травня 15-го року 54-го циклу)

Нечутно похитувалась палуба. Лідка лежала, широко розплющивши очі, і сама собі здавалася частиною смугастого шезлонга, парусиновим клаптиком, розслабленим і бездумним. Просто над її головою здіймалася в небо гола щогла, тоненький чорний палець, що добродушно погрожував небу, похитуючись праворуч-ліворуч, і якщо простежити за його рухом — неминуче запаморочиться в голові.

— Хочеш спати? — спитав Ігор.

Він сидів на палубі, схрестивши ноги, на ньому були бірюзові імпортні плавки і партикулярна біла сорочка, і сувора краватка з ослабленим вузлом, елегантний чорний зашморг, легковажно зсунутий набік.

— Не хочу, — сказала Лідка.

Рисюк скривився:

— У тебе такий невдоволений вигляд… Тобі тут не подобається?

— Подобається, — сказала Лідка.

— То чому ти киснеш?

Лідка зітхнула.

Майже місяць минув із того дня, як, покірна складеному Ігорем плану, вона стала засновницею «Дитячого культурного фонду». Під фонд заздалегідь нагромадили будівлю — триповерхове царство білого мармуру, натурального дерева й тонованого скла. І вона, Лідка, цю будівлю відкривала.