РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

На захід привели особливо обдарованих дітей в особливо великій кількості; серед них була, звісно, і Лідчина племінниця Яна, тринадцятирічна дівуля з підведеними тушшю віями, вона давно вже навчалася в ліцеї, де її привалило тягарем власних трійок, але це Яну не надто пригнічувало. Яна читала вірші власного виробництва — про Батьківщину, добру до своїх дітей; Лідка слухала її зі смутком і розуміла, що ні брат Тимур, ні будь-хто з Лідчиних родичів не залишив Яні жодного домінантного гена. І обличчям, і голосом, і манерою поведінки дівчинка була схожа на Саню, і тільки на Саню; Лідка нічого не мала проти невістки, однак Янин дебют викликав у неї роздратування навпіл із тугою.

Вона шукала серед підлітків свого маленького брата — Пашу — і не знаходила. Трохи пізніше з’ясувалось, що дванадцятирічний Павло оголосив себе не досить обдарованим для такого бучного заходу і вшився з друзяками на риболовлю.

Вона нагороджувала якихось відмінників якимись медалями. Вона дарувала якимось сиротам книжки, ручки й цукерки; вона, за багатьма відгуками, мала цілком пристойний вигляд. Молода на виду енергійна жінка, стурбована майбутнім держави й через те ладна всиновити всіх дітлахів, до яких зможе дотягтись. Суспільна діячка, спадкоємиця Андрія Зарудного (під час розлучення із Славком збереження гучного прізвища було основною Лідчиною умовою). Гранд-дама…

У роті в неї стояв гнилий присмак. Ні дезодоранти, ні зубні пасти, ні духмяні цукерки не могли перебити його.

Потім почався пробіг школами; актова зала наповнювалась однаковими головами, самодіяльний мікрофон хрипів, Лідка казала свої слова, усміхалась. Брала з рук помічника чергову книжку чи коробку цукерок, усміхалась, тицяла подарунок у руки підлітку, що саме підходив. Усміхалась. Брала новий подарунок, тицяла в руки. Усміхалась. Слухала оплески. Кивала. Ішла до машини. І так день у день.

Два тижні тому вона сказала Рисюкові, що з неї досить. І той, покивавши, погодився відкласти поїздку провінціями; а, ще поїздка провінціями, думала Лідка, все те саме, лише доведеться ще й обіцяти наступного року відкрити в кожному селі по ліцею…

Рисюк випростав бліді, незасмаглі ноги. Розстебнув сорочку, ліниво скинув її, лишившись у плавках і в краватці:

— Чого зітхаєш?

Вона мовчала.

Рисюк хотів щось сказати, але озирнувся, й вона автоматично простежила за його поглядом. Від берега йшов, похитуючись, середнього розміру траулер.

Яхта сіпнулась на хвилі. Тонка щогла судомно дряпнула небо.

На палубі траулера стояв, упираючись ногою в борт, Президент — Петро Максимович Стужа — в тільняшці та камуфляжних штанах.

— Гей, Ігорку! Поїхали. Тут полювання намічається, давай-но стрибай… І ти, Лідок, не сиди. Коли така друга нагода буде? Здоровецька зграя, прийшли звідкись із півдня, їх у цю пору тут рідко буває… Ну?

Генерал говорив ніби півголосом, але всі морські шуми не могли заглушити мимовільного наказу, що постійно жив у кожному його слові — навіть коли Стужа піднімав тост за здоров’я чи казав на добраніч. Ігор легко встав, простягнув Лідці руку; ще не зовсім розуміючи навіщо, вона також підвелась.

— Штани вдягни, — сказав генерал. — Там вітер… Або ні. Іди сюди як є, а тут ми тобі щось дамо. Брезентову якусь робу. Тут у Вовчика є… Ти, Лідко, теж. І тобі дамо. Давай!

Із борту на борт перекинули швартови, але щілина лишалась — метри півтори. Ігор безстрашно перестрибнув, простягнув Лідці руку:

— Стрибай!

Вона забарилась, питаючи себе, а чому, власне, вона має залишати шезлонг і кудись пливти?

— Ну! — гаркнув генерал, сприйнявши її сумнів за жіночий страх перед стрибком.

Вона стрибнула, Рисюк спіймав її, та вона все одно дуже вдарила великий палець на нозі. Зашипіла, звільняючись із рук Рисюка; траулер був просякнутий запахом риби і диму, згадка про славетну морську чистоту здавалася тут щонайменше глузливою.