РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Лідці снились пожежі.

Багатоповерхові будівлі, охоплені полум’ям. Спершу густий дим, що виривається з вікон на перших поверхах, потім язики полум’я, потім ревіння вогненного пекла, чорні балки, падіння стін, закіптюжені кістяки й дим над горами руїн. Будинок за будинком, реальні будинки, знайомі будинки, ціле місто, люди, що біжать і ридають…

Потім вона прокинулась уві сні, усвідомила своє жахіття і з полегшенням зітхнула. Уві сні встала, підійшла до вікна й побачила — скільки сягало око — багатоповерхівки, багатоповерхівки, і за кожною третьою вітер тягне шлейф масного диму…

Вона прокинулася знову, точніше, спробувала прокинутись, і, балансуючи на межі страшного сну, подумала, що все це не на добре. Що пожежі уві сні обіцяють неприємності в реальному житті, і як добре все-таки — її будинок так і не згорів, горіли ті, що поруч, а її — лишився неторканим…

Ну, досить, сказала вона собі й прокинулась остаточно. Стукотів годинник; дотримуючись перевіреного правила, Лідка перевернулась на інший бік: «Куди ніч — туди й сон». Більше жодних пожеж, ні-ні.

Їй наснилась чи то презентація незрозуміло чого, чи то мітинг незрозуміло з якої нагоди. Вона стояла на помості, розчепурена, оточена кільцем мікрофонів, і репортери з солодкими обличчями, і репортери зі злостивими обличчями, і юрми людей із найрізноманітнішими обличчями чекали, щоб вона сказала підготовану промову, а Лідка не могла вимовити жодного слова. Іще відкриваючи рота, вона пам’ятала свій текст від початку й до кінця, але, вже набравши в груди повітря, зрозуміла раптом, що жодного слова не лишилося в пам’яті, вона не пам’ятала навіть, із якої нагоди збіговисько, і хто ці люди, і чого від неї чекають…

Вона прокинулася знову — в холодному поту. За вікном було хоч в око стрель. Четверта ранку.

Брат Пашко сидів на підвіконні й метляв ногами в начищених до блиску чорних черевиках. У ліцей тепер пускають лише в чорних, і якщо не начищені — завертають із порога.

Минулого вівторка й Пашка теж завернули, він не став впадати у відчай і пішов пити каву в якусь забігайлівку, де його й знайшов патруль комітету з освіти, що проводив операцію «Урок». Пашкові довелося пережити чимало неприємних хвилин, директорці ліцею — теж. Відтепер нечупар у нечищених черевиках відправляли мити ліцейські туалети, а Пашу не витурили з ліцею лише тому, що він доводився рідним братом Лідії Зарудній, засновниці «Дитячого культурного фонду». Однак попередили Пашу, що у разі подальшого порушення дисципліни, хоч би якого незначного, його не врятують ніякі родичі.

А сусідка Оля з четвертого поверху взагалі вклепалась в історію. Прогуляла в школі три дні, а мама її, тьотя Свєта, написала записку, що, мовляв, Оля хворіла і лежала з температурою. То що ти думаєш? Не повірили записці, спитали у дівчат, а ті донесли, що в ці дні бачили Ольку на вулиці. Тьоті Свєті написали на роботу, вліпили їй догану з занесенням, а Ольку поставили на облік, звісно, не лише за цей випадок, вони давно на неї зуб гострили, Олька ходить бліда, уроки вчить із ранку до вечора й до районного інспектора щомісяця — відзначатись…

— Із занесенням куди? — спитала Лідка дещо запізно.

— Що — куди? — не зрозумів Паша.

— Догану з занесенням куди? — повторила Лідка терпляче.

— В особову справу, — здивовано відповів Паша. — А ти що подумала?

— Нічого я не подумала, — сказала Лідка.

Пашкові було чотирнадцять років. За останні півроку він трансформувався з прищавого підлітка в досить пристойного, навіть гарного юнака з тонкими рисами обличчя й темною смужкою вусів над верхньою губою. І довгий зробився — на голову вищий за Лідку. І в нього була дівчинка, з якою вони зворушливо, по-шкільному, дружили.

— Гаразд, — сказав брат, перебиваючи затягнуту паузу. — Ходімо чай пити.

На кухні було тісно. Лідка давно забула, що таке справжня, задушлива, з гострими ліктями тиснява. Яна, що наступного року мала закінчувати ліцей, похмуро купала ложку в охололому супі; на круглому Яниному обличчі не було й сліду косметики. На уроки з косметикою не пускали — навіть старшокласниць.

Саня, сильно роздобріла за останні роки, мила посуд. На Лідчине вітання ледве відповіла; Саня справедливо вважала, що родичка, яка так високо злетіла, мало дбає про сім’ю. Неможливо ж тулитися двома сім’ями у двох маленьких кімнатах!

Мама щось смажила й одночасно варила. На всю кухню стояло тріскотіння смальцю і запах смаженої цибулі; слідом за незворушним Пашею Лідка прослизнула у вузьку щілину між холодильником і Яниною круглою спиною, залізла в проміжок між столом і підвіконням і всілась на крихітний триногий табурет.