РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Ну що за натуралізм, — Рисюк ворухнув плечима, халат упав до його ніг, Лідчина щока притиснулася до холодних, твердих, безволосих Ігоревих грудей.

— Відпусти, — сказала вона тихо.

— Так, — відгукнувся він печально. — Саме так силові структури чинять із народом, що їм довірився… для його ж добра.

Лідчині капці лишились на кухні. Босі ступні не торкались підлоги; Рисюк ніс її урочисто й разом із тим недбало, як мисливець несе добуте м’ясо.

— Ігоре, я справді не хочу. Я не кокетую. Відпусти.

— …А держава не існує без примусу. Особливо напередодні апокаліпсису. Вибач, що я кажу банальності…

Лідка намацала підлогу під ногами, спробувала звільнитись, але Рисюк провів грамотну підсічку й поклав її на волохатий килим посеред спальні.

— Ігоре, ти здурів?!

— Заняття політикою погано на тебе вплинули. Ти стала дратівливою, втратила смак до життя… — блокувавши її зап’ясток однією рукою, він спритно стягував із неї білизну. — У той час як наближаються справжні потрясіння, попереду величезна робота, перебудова всієї суспільної свідомості під модель нового апокаліпсису, заруднівську модель, Ворота для всіх, люди не кури, щоб топтати одне одного, жодної безглуздої смерті, встигнуть усі…

Вона сіпнулась. Він дужче стиснув її зап’ястки.

— Ігоре, — сказала вона в нависле над нею обличчя. — Якщо ти… я піду просто сьогодні, і назавжди, зрозумів?!

Рисюк повагався. Зупинився, завмер, не поспішаючи випускати Лідку, уважно розглядаючи її — спершу розкидане на килимі волосся, потім груди, потім нарешті очі.

— …Людство, що поспішає до Воріт, схоже на амебу. Найпростішу істоту. Реалізуючи інстинкт самозбереження, воно реагує лише на елементарні подразники. Навіть якщо хтось зможе зберегти в цьому натовпі тверезу голову і людську подобу — він усе одно не зможе нічого змінити, лишаючись у пригніченій меншості, пригніченій і придавленій. Найгуманніше, що може зробити цей сміливець, — дати затоптати себе, щоб самому не топтати інших… Лідо, а чому ти така впевнена, що я злякаюсь?

Вона не знайшла, що сказати. Голова адміністрації досі підносився над нею, придавивши своєю масою, не дозволяючи вдихнути.

— Куди ти підеш? Що, Слава Зарудний покликав тебе назад? Перекинувшись до Верверова, ти стала б цінним козирем. Ти писала б нариси про звичаї, що панують у близьких до Президента колах, ти розповіла б лише про те, що бачила на власні очі, і Верверов із його ідеєю негайного імпічменту отримав би дрівцят у своє вогнище… Нічого, що я так красиво висловлююсь?

Лідка мовчала, зціпивши зуби.

— Це Верверов повернув Славкові з мамою їхню квартиру? Це Верверов першим згадав про заслуги Зарудного перед суспільством? Це на його гроші видали перше зібрання творів? Це Верверов розумна, інтелігентна людина, на противагу солдафону Стужі, яким до того ж спритно маніпулює мерзотник Рисюк?

Лідка мовчала. Ігор наліг на неї дужче, його обличчя опинилося за сантиметр від Лідчиних запалених очей:

— Це Верверов замовив Зарудного Андрія. Це він його прибрав, Лідо. Я знаю точно… А тепер думай!

Лідка скрикнула. Рисюк часом був із нею наполегливим і безцеремонним, але ніколи ще не був таким грубим.