РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

За вікном повільно, невпевнено світлішало небо. Тепер буде легше. Якщо світанок — отже, ніч позаду. Іще трохи — і зійде сонце, але, в принципі, вже зараз можна чалапати на кухню й варити собі каву.

Лідка боком вибралась із-під ковдри. Рисюк тяжко зітхнув, але не прокинувся.

Оживаючи, подавали голос птахи. Спершу боязко, потім усе більш злагоджено; важко повірити, що це не магнітофонний запис. Що тут, у центрі міста, в задушливому адміністративному кварталі, ще лишився хтось, здатний щебетати на світанку.

У сірій ранковій півтемряві вона пройшла у ванну. Поглянула у дзеркало над раковиною, наперед знаючи, що має побачити. Гарячковий блиск в очах, набряклі повіки, сиві волосинки по обидва боки від проділу. Тридцять три роки, ні на рік більше, але й ні на рік менше. Брешуть усі, що косметологія здатна творити дива… На запалений зацькований погляд не накладеш очищувальну маску.

Вона вмилась, на кілька хвилин створивши для себе самої ілюзію бадьорості та свіжості. Пішла на кухню і щільно зачинила за собою двері. Стиха завила кавомолка; Лідка поставила на вогонь мідну, як дзвін, і так само величезну джезву. Ось і все. Зараз залишки безсонної ночі успішно втопляться в густій коричневій рідині. І забудеться «година бика» — роздуми, що приходять, ніби за розкладом, рівно о четвертій ранку. Прекрасний час, зоряна година всіх божевільних.

Лідка усміхнулась. Відсьорбнула з гарячої чашки. Ще; безгучно прочинилися двері. На порозі виник Рисюк, босий, у смугастому до п’ят халаті.

— Доброго ранку, — сказала Лідка.

— Ти здуріла? — спитав він буркотливо. — Так рано…

— Рання пташка росу п’є. Хочеш кави?

Голова адміністрації насупився, ніби йому пропонували щонайменше миш’яку. Легковажний Лідчин тон не міг увести Рисюка в оману. Іноді, у хвилини відчаю, їй здавалось, що Рисюка взагалі неможливо обдурити.

— Що сталось, Лідо?

— Нічого.

— А конкретніше?

Лідка закинула ноги на табурет:

— Ні-чо-го.

Рисюк мовчки чекав. Вона скривилась, як від лимона:

— Два дні тому телефонував Слава.

— Який Слава? — спитав Рисюк після паузи.

— Слава Зарудний, — сказала Лідка, нервово засміявшись. — Ти вже забув, хто це?

Рисюк засунув руки в кишені халата. Помовчав. Усміхнувся: