РОЗДІЛ ШОСТИЙ

І Саша, і Петро, і всі вони проходили крізь Ворота, зупинялися у Воротах, і сам Віталій, між іншим, робив це неодноразово. Але чомусь лише тепер «поплив», спіймав галюцинацію слідом за Лідкою. Чи не зовсім галюцинацію.

— У вас що… щось сталося? — спитала вона тихо.

Віталій мовчав.

— Що, ця стрілянина… з дальфінами…

Віталій глибоко зітхнув. Лимонна миша на його футболці потяглась і зіщулилась.

— Так, ти вгадала. Учора вночі прийшла радіограма… ми згорнемо експедицію впродовж тижня. Удома… неприємності.

— Що? — Лідка підібралась.

— Ні, — Віталій скривився. — Нічого особливого. Це у нас, — він на мить затнувся, — у конторі проблеми. Тебе не стосується й нікого не стосується. І ти мовчи, гаразд?

Лідка кивнула.

До водонапірної колонки вийшла, похитуючи стегнами, Валя. Усміхнулась Віталію, багатозначно подивилась на Лідку, налягла на важіль із нежіночою силою. Вода так і бризнула, так і вдарила об дно емальованого відра.

На наступній планерці Петро Олегович офіційно оголосив про завершення програми і згортання експедиції. Сергій і Валера невимовно зраділи, та й сам Петро мав радше бадьорий вигляд, ніж розчарований, і Лідка його розуміла. За час, проведений біля артефактних Воріт, дві його онучки з чорно-білої фотографії мали трохи підрости.

Увечері на березі влаштували щось на кшталт прощального пікніка. Розклали багаття, до якого зараз же заявився місцевий патруль з лайкою й заборонами. Патруль довелося заспокоювати й улещувати, а багаття прикривати валунами, та його все одно видно було з усіх боків, бо живили його сухими водоростями, а ті горять, як папір.

Патруль залишився. Офіцер непевного звання і двійко молодих солдатиків розсілися просто на каменях, легковажно поклавши поруч автомати з пристебнутими ріжками, і Лідка, хоч і не надто зналася на зброї, поглядала на хлопців з осторогою. Щось підказувало їй, що з автоматами так не поводяться.

Солдати наминали консерви, щедро виділені Валею з інтендантських запасів. Офіцер кілька разів приклався до пом’ятої пляшки від термоса, що правила за келих. Солдати були п’яні самою тільки тушонкою.

Вина роздобув, як завжди, водій Паша — розщедрився, притягнув дві здоровецькі каністри. Вино було густе, домашнє, міцне, одного пластикового келишка цілком вистачало, щоб світ пішов у танок. Гостинна господиня Валя розрум’янилась, сидячи між техніком Сергієм і водієм Валерою, і раз по раз заходилася сміхом, який чути було, мабуть, і по той бік гір.

Віталій посидів півгодини й пішов до себе. Хвилин через десять після нього пішов і Петро; Саша лишився, і Славко не поспішав іти — сидів хоч і поруч із Лідкою, та якось відокремлено, слухав байки й анекдоти і дивився, як Лідці здавалось, просто Валі в повногубий рот.

Розмови робилися все гучнішими й розкутішими. Лідка відійшла вбік, сіла на самому краєчку моря, скинула босоніжки й опустила ступні у воду.

— Нє, сиділи-сиділи, ти мені скажи, пірнали-пірнали — хоч випірнали чогось? Що мені жінці казати — премія буде, ні?

— Тобі, Серього, премія так і так не належиться. Ти тут засмагав, вважай, розкошував та Вальку лапав, подалі від жінки…

Чоловіки зареготали. Лідка підігнула пальці на ногах. Гострий камінець, що невідомо як опинився серед відшліфованої морем гальки, уп’явся в п’ятку.