РОЗДІЛ ШОСТИЙ

А якби людство вміло так само? Якби всі дорослі гинули б під час апокаліпсису, а ненароджені — личинки — виживали? Страшно уявити собі юрмиська цих диких дітлахів. Звірята, вони весь відведений їм час боролися б за виживання. Усі двадцять років життя — до нового апокаліпсису… І вінцем їхніх зусиль стали б нові поклади яєць. Потомство, якому ніколи не судилося побачити батьків.

А якби?!

Лідка закусила губу.

Зі свого місця, зі стежки, вона бачила лише стухлий чорний бік. І не квапилась підходити ближче, знаючи, що краби роблять свою справу, що чайки вже з’їли дальфінячі очі, які недавно дивилися на Лідку зі щирим подивом. Чомусь вона була впевнена, що там, серед каменів, лежить саме ТОЙ. Її знайомець.

Чи це була «вона»?

Ворота. Дальфіни. Ворота. Глефи. Страхолюдні ненажерливі тварюки, яких можна спинити лише шквальним вогнем із крупнокаліберного кулемета. А якщо немає під рукою кулемета? «Глефи розправляються з мешканцями села. Полотно, олія. Заборонено до перегляду неповнолітнім».

А якщо вони колись БУЛИ розумними? Що коли ці, що прийшли подивитися на чужинців, — просто діти, які ніколи не мали батьків? Великі і сильні, дурні діти, що збилися в зграю?

Вона помітила, що бреде стежкою назад. Що чайки, яких вона була злякала, квапливо повертаються до дармового м’яса. І що перед ангаром досі сидить на складаному стільчику Саша, а на колінах у нього лежить свіжовичищений пістолет.

Вона спинилася за п’ять кроків.

Чомусь убивцю тягне на місце злочину, а метелика вабить вогонь. Лідці пройти б, не зупиняючись, не глянувши, повернутись у мертве селище, до штабу. А замість цього вона спинилась; хотіла покласти руки в кишені — ця поза завжди додавала їй упевненості. Забула, що на шортах, які колись були джинсами, від кишень лишились лише жалюгідні атавістичні складочки.

Віддалік блукали чайки. Лідка зрозуміла раптом, що стискає зуби до тріску, що судомно стискає кулаки. Вона скаже йому… Вона скаже…

Саша підвів голову. Без виразу подивився на Лідку, потім на пістолет. Потім знову на Лідку.

— Вибач, — сказав він безбарвним голосом. — Я там у штабі наговорив усякого… Від люті. Не слід було. Отож — пробач.

Якби він підняв свій пістолет і вистрелив Лідці в лоба — вона здивувалася б менше.

Ранкова поїздка на об’єкт кінчилась уже за годину. Лідка була в лабораторії, коли з берега прибіг захеканий Славко; за хвилину вони вдвох мчали стежкою вниз, причому Лідка притискала до живота аптечку, яка за всіма правилам мала зберігатися на катері, але не зберігалася з огляду на денну спеку.

Аптечка, на щастя, не знадобилась.

Коли Славко з Лідкою добігли до причалу, Віталій уже сидів на дошках, блідий, аж синій, але цілком притомний. Від запропонованого нашатирю відмовився:

— У ящику… на катері… Чому аптечка не на місці?!

Слова, що спершу здалися маренням, були насправді дисциплінарною доганою. Роль лікаря в експедиції виконував Петро, але за техніку безпеки під час занурень відповідав Саша, а той, видно, вважав, що коли є пістолет, то нашатир уже ні до чого.

Пришвартований катер бився бортом об причал. Дошки під ногами здригались; Віталій відшукав очима Лідку.