РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Небо було величезним і тьмяним. Щільний серпанок пропускав світло лише найбільших зірок.

Прибульці. Авжеж, куди простіше. Зелені чоловічки, що поневолили космос і виявили на одній із планет потенційних конкурентів. І спинили їх складним, але відносно гуманним способом. Призначили людству регулярне профілактичне кровопускання, шокову терапію, після якої не лишається часу ні на які дурниці на кшталт завоювання космосу. Після якої — щоб вижити й відновити чисельність…

Лідка показала б зіркам кулак, але не хотіла, щоб прохолодна вода заливалась у вухо.

…А людство — неабиякий вихованець. До всього пристосується. Живе потихеньку зі страховим полісом у зубах, активно користується «домовленим часом» і, кажуть, навіть трохи розвивається…

Вона змерзла. Перевернулась на живіт і «пляжним брасом» попливла до берега.

Багаття красиво розбивалося на поверхні води, відбивалось у кожному мокрому камінці. І біля багаття відбувалася колотнеча. Лідка роззявила рота.

Сергій сидів, ледь обійнявши Валю за міцну талію. Обоє були білі, як піна, навіть відблиски багаття не могли надати їхнім обличчям людського відтінку. За два кроки від парочки стояв водій Валера, і в руках у нього був автомат із пристебнутим ріжком.

Лідка миттю ослабла і зрозуміла, що зараз утоне. На щастя, під ногами відшукалось дно.

— С-сука, — розбірливо вимовив Валера. — Ти… забери лапу. З цієї хвойди. Уб’ю. Обох.

Валера був веселим, енергійним чоловіком середнього віку. Лідка ніколи не бачила, щоб він був роздратованим чи сварився.

Розгублені солдатики сиділи поруч, роззявивши роти, вчепившись кожен у свою бляшанку. Лідчине покоління, молодша група. Їх погано годують, подумала Лідка відчужено. Вони голодні…

Біля багаття валялась порожня каністра з-під вина. Коли вони встигли СТІЛЬКИ випити?!

Валера похитнувся. Ширше розставив ноги. Дуло автомата окреслило півколо. Навіть Лідка інстинктивно пригнулась, пірнула і під водою почула різке — та-та-та…

Блідий технік Сергій усе ще сидів, обіймаючи бліду Валю.

Солдатики так само стискали кожен свою бляшанку.

Зате Валера лежав на камінні. І автомат був у руках у Саші, а Сашина нога наступала на Валерину шию.

— Ти-хо, — сказав Саша пошепки, але так, що й Лідка почула. — Ти-хо. Цить.

Ніхто не зронив ні звука. Не випускаючи Валериної шиї, Саша повернувся до офіцера і крізь зуби заговорив мовою, з якої Лідка розуміла лише окремі слова. Офіцер слухав, і спершу його обличчя зробилося білим, як у Валі, а потім густо-червоним, у напівтемряві майже коричневим. Офіцер був також Лідчиного покоління. У якому він званні, вона так і не зрозуміла.

Потім дзенькнули порожні бляшанки. Солдати встали, підхопили кожен свій автомат, причому той, що брав зброю з Сашиних рук, ледь не знепритомнів. Уся трійця підтюпцем відійшла в темряву, і звідти вже долетіли верескливі команди і дзвін мордобою.

— От блін, — сказав водій Паша.