РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Пробачать, — коротко відгукнувся цивільник. — Пиши.

У мовчанці минуло ще кілька хвилин. «Потім я втратила… втратила орієнтацію».

Вона знову поклала ручку.

— Ну, а… про дальфінів… треба?

— Треба, — жорстко сказав Віталій. — Усе. Хто куди плив і хто куди стріляв…

Лідці здалось, що Віталій осміхається. Не зрозуміти, чи то Сашу на нагороду висунуть, чи то на гауптвахту запроторять за ці постріли. Але Віталій знає з цього приводу щось, чого не знає Лідка.

Вона зітхнула. Паперу лишалося мало, тому з кожним рядком доводилося писати все дрібніше.

— Підпишись. Число.

Віталій узяв із її рук дрібно списаний аркуш, проглянув, лишився задоволеним. Підвівся, не прощаючись, вийшов.

— Так це не маячня? — спитала Лідка йому в спину.

— Твоя справа, — сказав Віталій уже з коридору, — доповісти. А класифікувати — не твоя справа. Вважай, що я тобою задоволений.

— А мені начхати на ваше задоволення, — сказала Лідка вже в порожнечу.

Якийсь час вона сиділа, тупо вдивляючись у вкриту патьоками стелю. Потім під вікном заплакала дитина.

Галюцинації, подумала Лідка, вкриваючись потом. Уже й наяву…

І з усіх сил приклалась кулаком до столика. Жалібно дзенькнуло лабораторне скло в шухлядах; дитина розкричалася з новою силою, причому не безтямним вавканням немовляти, а солідним басовитим ревом однорічної щонайменше людської істоти.

Лідка підійшла до вікна, штовхнула запилену раму, впускаючи в кімнату теплий вечірній вітер.

Офіцер у плямистій формі про щось дружньо розмовляв із техніком Сергієм. Віддалік стояв армійський легковичок, і гладка жінка похитувала, заспокоюючи, напівголе ображене немовля. На жінці була облипла джинсова сукня. Напевно, з цієї сукні можна було б викроїти штани ледь не для всієї експедиції.

Немовля якось відразу заспокоїлось — за мить горлало і ось уже сміється, похрокує від задоволення. Мати спустила його з рук, і воно клишоного покривуляло, сміливо топчучи землю босими рожевими ступнями.

Лідка різко зачинила вікно. Дзенькнули запилені шибки.

Їй тільки тепер спало на думку, що всі вони дуже молоді. Іще недавно вони лежали, сповиті своїми «ляльковими» покривами, десь глибоко на дні, куди людині ніколи не допірнути. А потім народились утретє, однолітки, одне покоління, позбавлені іншого досвіду й інших знань, окрім закладених в інстинктах.