РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Тріщала, згораючи, трава. Те, що раніше було водоростями й жило на глибині, в царстві тиші і риб. А потім померло, було відринуте й викинуте штормом, висохло під палючим сонцем, тепер зникало в багатті, не лишаючи навіть попелу.

Лідка глибоко зітхнула.

— Ні, — сказав Славко, дивлячись убік.

Багаття потроху пригасало. Морська трава горить швидко.

Валя усміхнулася знову, але зовсім іншою усмішкою:

— І що робить із людьми хронічний спермотоксикоз…

Славко підскочив — і якоїсь миті зробився схожим на Сашу. Так само швидкий і безжальний; стискаючи кулаки, він зупинився перед Валею, і тоді інтендантка усміхнулась утретє, та так, що навіть у Лідки звело щелепи.

— Що, Славо? Ти щось хотів сказати?

Сергій примирливо втиснувся між ними:

— Славо, не можна так на бабу. Вона не винна… Ти скажи своїй лаборантці, щоб не викаблучувалась, а дала, як годи…

Лідка не знала, чи доводилося Славкові коли-небудь битись. У ліцеї, пригадується, він не задирався ніколи; але тепер Сергій відлетів на два кроки й, ледве втримавшись на ногах, схопився за вилицю:

— Ох ти ж гадючий вилупок…

Саша спіймав призначений Славкові удар, завиграшки завернув водієву руку за спину. Штовхнув Сергія на землю:

— Мало? Теж хочеш прочухана?

Сергій вилаявся. Тоді Лідка, мокра, в прилиплій до тіла майці, увійшла в освітлене коло, стараючись, щоб губи не тремтіли:

— Славку… Ну їх усіх… Ходімо, га?

Славко подивився на неї каламутними зацькованими очима.

— Славо… ходім? Будь ласка… Ну їх к бісу…

Його рука була холодна, як риба. І дрібно тремтіла.

Уранці Лідка вибралась із намету, злодійкувато тягнучи за собою спальний мішок.