РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Убивця Саша був тверезий. Сидів перед ангаром і демонстративно чистив пістолет. Розібрана зброя на промащеній ганчірці викликала у Лідки блювотний рефлекс. В охайно розкладених деталях було щось патологоанатомічне; вечори біля моря завжди заспокоювали Лідку, але тепер не було куди подітися ні від чайок, що жадібно кружляли на віддалі, ні від Саші з його пістолетом.

Вона повернулась у штаб і одночасно взялась за дві безнадійні справи: прибираючи в лабораторії, вона намагалася навести лад у голові.

Поруч, за фанерною стінкою, сміялась Валентина. Кликала когось на посиденьки — їй відповідали голоси Сергія і Валери. Славка не було чути.

Потім безгучно відчинилися двері. Лідка озирнулась, сподіваючись побачити свого чоловіка, але замість нього на порозі з’явився Віталій. Жовта миша на його футболці вилиняла до блідо-лимонного кольору.

— Пиши, — Віталій усівся без запрошення, простягнув ноги, поклав на столик перед Лідкою аркуш паперу з числом і нерозбірливою печаткою. І кулькову ручку.

— Що писати? — спитала Лідка.

— Хроніку подій, — нудним голосом сказав Віталій. — Від миті, коли ти занурилась. Завершуючи миттю, коли ми вийшли на причал.

— А згори писати «пояснювальна записка»? — в’їдливо пожартувала Лідка.

Віталій підвів на неї погляд, і очі були похмурі, як фари похоронного автобуса. Під цим поглядом Лідка кивнула, сіла на стілець і підсунула до себе аркуш.

— Такого числа о такій годині, — почав диктувати Віталій, — виконуючи таке завдання, я, така й така, разом із такими й такими членами експедиції…

— Вийшла кудись і зробила щось, — пробурмотіла Лідка крізь зуби.

— Пиши, — сказав Віталій без жодної ознаки усміху в голосі.

Якийсь час у лабораторії стояла тиша. Звідкись просочувався цигарковий дим, причому цигарки були — Лідка потягла носом — із ментолом. Валя.

Вона дійшла до миті, коли «виконуючи завдання, наблизилась до об’єкта й розмістилась в отворі, обома руками торкнувшись…».

Припинила писати. Обережно поклала ручку:

— Це ж маячня… Віталію Олексійовичу. Це ж мене в психлікарню відправлять із такими… звітами.

— Це не звіт, — Віталій скривився. — Це… не хвилюйся. Просто пиши. Докладно і чесно.

Лідка опустила голову.

Згадувати те, що сталося у Воротах, було неприємно. Сформулювати й перенести на папір — складно.

— Тут помилки, — сказала вона перепрошуючи.