РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Петре, — спитав, не зводячи з Лідки погляду. — Ти зняв?

— Так, так, — дещо метушливо підтвердив археолог. — Але ж… нічого не було, Віталику. Зовні — нічого не було видно…

— Ворота? — тихо спитала Лідка.

Віталій відвів очі:

— Там залишки Дзеркала… Нас заохотять, друзі, за цю експедицію. Але ми все одно ні греця не дізнаємось… і не зрозуміємо.

Плівку, вийняту з другої, резервної, відеокамери, переглянули вже через півгодини. Віталій кривився, глибоко дихав і ковтав таблетки від головного болю; видно, він витримав ще більше, ніж Лідка. З запису чудово видно було, як хтось із аквалангом заходить у Ворота, зупиняється в отворі, на хвилину зависає, впираючись руками в кам’яні стовпи, а потім раптом смикається і зсувається, і потихеньку перевертається, відправляючи до поверхні бульбашки повітря, набираючи в легені води… На цьому запис кінчався. Петро і Саша, що були в ту мить під водою, швиденько витягли Віталія до сонця й відкачали просто в катері. Потопельник уже дихав, але до тями не приходив, через що рятувальникам довелось пережити кілька неприємних хвилин.

— Лідо, — сказав Віталій, коли емоції тих, хто зібрався в штабі, трохи стишились. — У мене до тебе буде кілька конфіденційних питань. Як до біосенсора.

— Кого? — спитала Лідка з осторогою. В університеті їй устигли прищепити стійку неприязнь до всіляких псевдонаукових термінів.

Віталій осміхнувся.

…Був полудень. У самому цьому слові Лідці чулося калатання жовтих розпечених дзвонів.

У посохлій траві верещали цвіркуни. Повітря струмочками переливалося над забетонованим майданчиком, над дахом автобуса, над бортами пересувної електростанції; Лідка насунула кепку аж на ніс.

Віталій відвів її в коротку тінь кряжистої, вцілілої після мриги яблуні. Люди, які свого часу варили компот із її яблук, відійшли в нікуди, і, ніби усвідомлюючи це, яблуня колихала в гіллі єдиний зелений плід. «Яблук вам? А дзуськи…»

— Лідо, ось що. Тоді, коли ти… вперше «попливла» у Воротах, тебе щось емоційно зачепило? Вразило?

Лідка дивилась не розуміючи.

— Бачиш, удруге, після історії в бухті, коли ти, за твоїми словами, ледь не втопилась, — там зрозуміло. Там ти була добряче роздратована. А вперше?

— Я вперше побачила Ворота, — сказала вона пошепки. — Ну і взагалі… ви ж мені тоді вперше дозволили занурюватись.

Віталій кивнув:

— Так. Зрозуміло.

І замовк, думаючи про своє.

— Емоційне… тло? — тихо припустила Лідка. — Тобто коли людина дуже збуджена…