РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Ото так розкошував… тут місце саме по собі погане, жили люди — і все, нема, прокляте місце, у мене в фотоапараті плівка сама собою засвітилась…

Голоси відлунювали в Лідчиній голові, зливались в один нерівний болісний дзвін. Перед очима ніби плив екран невідомого приладу — зелена крапка стрибала, викреслюючи зубчастий графік, а коли в загальний гамір угвинчувався сміх Валі, самописець підскакував високо вгору й забарвлювався червоним…

Треба було встати і піти в намет, але Лідка знала, що там буде ще гірше. Блукати берегом поночі, та ще на п’яну голову, значило обов’язково спіткнутись і збити коліна; Лідка сиділа, поклавши долоні під пахви, і почувалася черствим окрайцем хліба, що лежить на столі поруч зі стосиком рум’яних, пахучих пампушок.

Мама казала їй: «Не помились… подумай…»

Вона помилилась. Вона вірила, що буде справжня наука, відкриття, справжнє — одне слово, життя…

Дітородний період кінчився. Або кінчиться за кілька місяців. Науки немає — є здивоване розглядання, багатозначні натяки й докладні рисунки, які нічого насправді не пояснюють. Із тим самим успіхом можна обміряти і зважувати труп і сподіватися таким чином розгадати плин думок покійного…

І Віталій, і, напевно, Петро вже від початку знали, що експедиція нічого нового не дасть. Те, що Лідка сприйняла як королівський подарунок, виявилося покиддю із панського столу.

Її босу ступню відчутно куснули — чи то дурна риба, чи крабеня. Лідка зашипіла і відсмикнула ногу.

— А ти сам бачив? А то кажуть тут усякі, НЛО, НЛО… Так, вогники були, та це, мабуть, літак…

— Удень, кажуть тобі! Ось ти, солдатику, бачив таку штуку над морем? Наче як блюдце летюче?

— Дякую…

— Та не дякую, ти скажи, бачив тарілку?

— Дякую, ні, не хочу…

— Об’єкт — не можна, — це долучився офіцер. — Об’єкт — таємний. Об’єкт — не можна говорити, не можна питати. Не треба.

— Ох, вибач… Ну в очах же бачу, прибульці тут були, ви ще, либонь, і стріляли по них… Може, і збили? Га?

— Не можна.

— Розумію… Служба…

Лідка підвелась. У голові паморочилось усе дужче, слід було негайно припинити це неподобство.

Купальника не було. Вона відійшла подалі, туди, куди не сягало світло багаття. Швиденько роздяглась. Голяка увійшла в море, занурилась по саму маківку, відчула спершу шок, а потім полегшення. Голова звільнилась від думок, як звільняється від диму прокурена кімната. Лідка заткнула пальцями вуха й лягла на спину.

Ну, ось і все.