РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Потім її потягли нагору одночасно страхувальний трос і цивільник Віталій, причому Лідці важко було визначити, хто з них завдавав їй більшого болю.

Потім голова її опинилася над водою, і найперше вона стягла маску; катер виявився несподівано далеко, проте чудово видно було, як мокрий, жалюгідний Петро крутить коловорот лебідки, а Саша стоїть, упершись ногою в борт, і ніби відпочиває. Лідку рвучко тягло по хвилях, приблизно так колись карали матросів, що завинили; поруч плив Віталій, і за ним, здається, лишався пінистий слід, як за моторним човном…

Лискуча туша скинулась над хвилею. Високо, метра на півтора; перш ніж дальфін устиг зануритись, у боці в нього з’явилися три маленькі чорні дірки.

Лідку тягло спиною вперед, і вона все чудово бачила. Над водою скинулося живе гнучке тіло — назад упало, ляпнулось напівдохле м’ясо, яке ще здригалося, ще бажало жити, забруднюючи воду навколо, і хвиля робилася брудно-коричневою…

А може, криваві деталі відтворила Лідчина уява. Бо коли їй було все це роздивитись?

Зовсім поруч промайнула, ледь показавшись із води, вугільно-чорна спина. І Саша знову встиг вистрелити.

Лідку втягли на катер, причому їй здалось, що на борту лишаються зірвані клапті шкіри; звісно, це її уява знову перебрала міру.

Віталій зірвав ласти. Як був, не знімаючи балона, кинувся за кермо. Зачхав мотор; висока хвиля жбурнула катер так, що Лідка ледве не вивалилася знову.

А може, це не хвиля?!

Саша вистрілив іще. І ще. Лідка краєм ока побачила його обличчя — байдуже обличчя вдоволеного життям убивці.

Мотор запрацював, катер високо задер носа, намагаючись тягти за собою непідібраний якір. Саша опустив пістолет, ступив до Лідки — вона б не здивувалась, якби він і її продірявив за компанію. Але замість цього худорлявий цивільник переступив через неї, як через мотлох, перебрався на корму і щось там зробив із якірним канатом.

Катер ринув уперед. Саша ледве втримався.

Дальфіни відходили в море, тягнучи за собою своїх товаришів в агонії. Двох? Трьох? Лідка не бачила.

Вона дивилася на Сашину засмаглу спину, на якій проступали хребці.

Пістолета він так і не випустив. Тримав в опущеній правій руці.

«…Д. — єдині адаптовані до апокаліпсису вищі істоти. За анатомією й фізіологією дорослі особини близькі до ссавців, однак за способом розмноження Д., хоч як це дивно, яйцекладні. Цикл розвитку Д. достоту схожий на цикл розвитку комахи; самиці роблять кладку раз на двадцять років, перед апокаліпсисом. Кризові зміни в зовнішньому середовищі, а часом навіть самі тільки їхні провісники, провокують розвиток личинки Д. — глефи. У розпал кризи глефи залишають шкаралупу яєць і виходять на суходіл. Личинки Д. смертельно небезпечні для всього живого. Малоуразливі, стійкі до високих температур, вони не потребують прихистку й переживають апокаліпсис без укриття. Повертаються в море після того, як припиняється сейсмічна активність. Наступна стадія розвитку — лялечка, всередині її Д. перебуває всього від місяця до двох, після чого на світ з’являється доросла особина.

Д. лишається однією з найменш досліджених істот планети. Походження Д. і природа його адаптаційних механізмів досі незрозумілі. Відсутність інформації породжує домисли. Так, Д. стали знахідкою для письменників-фантастів, які у своїх творах приписують цим істотам то розум, то позаземне походження, то містичний зв’язок із Воротами, то всі ці властивості одночасно».

(Мала популярна енциклопедія, с. 271)

Увечері на берег повилазили краби. Здавалося, саме каміння заворушилось, піднялось на членисті лапи, викотило безтямні бляклі очі й натовпом поповзло туди, де на купі скельних уламків лежав викинутий морем дальфінячий труп.

Археолог Петро Олегович пив нерозбавлений медичний спирт і плакав. Сьогодні він показав себе боягузом, залишив товаришів у біді й утопив казенну відеокамеру з цінними записами. Археолог був близький до самогубства, незважаючи на те що ніхто навіть поглядом не вколов його, не те що словом.