РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Останні пять метрів Саша здолав під водою, надовго пірнувши. Випірнув просто перед нею; очі його здалися їй зовсім байдужими, риб’ячими. Очі холоднокровного вбивці.

— Геть! — У неї вистачило сил на вигук і навіть на те, щоб показати рукою на скелі. — Там! Солдати. У них бінокль! Вони все бачать!

— Сказилась?!

Він був злий. Страшенно злий і роздратований. Лідці здалося навіть, що вона бачить слину, що летить у нього з рота; однак він озирнувся й поглянув у бік берега. І якийсь час розглядав, як їй здалося, людей на кручі.

— Здуріла?!

— Не підходь, — вимовила вона, не зводячи з нього очей.

— Що?!

— Ти мене не втопиш, — сказала вона, відчуваючи на підході щипучі сльози. — Там побачать… Не чіпай…

Він вилаявся — так, як не лаялись у присутності жінок Лідчині знайомі чоловіки.

— На берег. Бігом! А то притоплю тебе, психічка довбана, і за волосся витягну. Ну?!

Вона попливла до берега — просто тому, що більше не було куди подітись. Саша тримався поруч — не дуже близько, але Лідка чудово розуміла, що ця дистанція оманлива. Плавець… чемпіон, мабуть…

Чергова хвиля жбурнула її до берега й хотіла була відтягти назад, але Саша сильно підштовхнув Лідку ззаду. І ще. Вона відчула під ногами пісок і буквально вчепилась у нього пальцями ніг; хвиля зринула, а Лідка лишилася стояти, і з наступною хвилею зробила три кроки вперед. Нахилилась, упала навкарачки…

Нова хвиля, і остання для Лідки на сьогодні, збила її з ніг і прокотила по мілині. І залишила відпльовуватись — на піску.

Саша знову вилаявся за її спиною. Лідка сліпо, як кошеня, відповзла подалі від моря, дісталася до сухого — і впала мішком.

Саша щось пробурмотів крізь зуби.

Лідка підняла очманілу голову; Саша виходив з моря злий, вишкірений, без трусів.

— Чого дивишся? Хвилею знесло! Через тебе, дурепо…

І він пройшов через пляж до своїх шортів. Лідка лежала, не в змозі поворухнутися, нічому більше не дивуючись.

— Я рапорт подам, — сказав Саша крізь зуби. — Усю лабораторну роботу робить один Зарудний. А ця істеричка знай створює проблеми… Ну не спить вона зі своїм мужиком, ну, психує, коли він з Валькою лижеться — до чого тут робота?! Робота до чого? Сьогодні вона непритомніє, завтра топиться, післязавтра вона кинеться сторч головою зі скелі, і ти, Віталю, будеш по вуха в лайні… І Петро відгребе ні за що. Подумай, Віталю.

Мовчати, мовчати, казала собі Лідка. Якщо зараз закричати, розревітись, почати виправдовуватись — кожне схлипування буде водою на Сашин млин. Мовчати, терпіти, мовчати…