РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Ішли хвилин двадцять. Лідка захекалась, бо Сашків крок був у півтора рази ширший.

У цій бухті вона вже один раз була. На самому початку експедиції, коли на катері оглядали околиці. Тоді, пригадується, бухта не справила на неї враження — справді, бруднуватий сірий пісок, справді, мілко; а тепер довелося зупинитись і затамувати віддих.

Праворуч і ліворуч іклами стирчали скелі-хвилерізи. Тепер там стояв суцільний білий салют — летіли бризки і клоччя піни, гриміли вода й каміння, зате бухти діставалася значно всічена, переполовинена хвиля. Перекидалась, широким язиком тяглася по піску, відступала, злизуючи черепашки та дрібні камінчики.

— Гарно? — спитав Саша.

Лідка усміхнулась.

Внизу, на півкруглому пляжному майданчику, майже не було вітру. Удалині гуркотіли нескорені, не зрізані ще хвилі. Саша сів на плоский жовтий камінь, розгорнув потерту книжечку, неуважно кивнув Лідці:

— Давай…

Вона скинула на пісок футболку і шорти. Пісок скидався на крупну сіль. Злежаний і жорсткий.

Бухта справді була майже ідеальним полігоном для катання на хвилях. Лідка по черзі то пірнала під вал, який насувався на берег, аж п’яти мерехтіли над водою, то, навпаки, каталась на гребенях; туга біла піна лоскотала боки і створювала ілюзію неосяжної весільної сукні. Лідка усміхалась солоними губами — така аналогія подобалась їй. Гарно, треба б комусь розказати.

Підводник Саша не заважав їй. Сидів на березі, заглиблений у свою книжку.

Хвилин за сорок Лідку почало нудити; виявилося, для того, щоб заробити морську хворобу, зовсім не обов’язково сідати в човен або підніматись на корабель. Досить просто побавитись у хвилях.

Вирішивши, що на сьогодні вистачить, вона лягла на спину й узялась ліниво підгрібати до берега. Хвилі підкидали її, як поплавець; через якийсь час вона виявила, що не наблизилась до берега на жоден сантиметр.

Розізлившись, вона перевернулась на живіт і попливла вже всерйоз, із усіх сил. Кожна нова хвиля підштовхувала її, дозволяючи відчути дно кінчиками пальців на ногах, і зразу відтягувала назад, позбавляючи найменшого натяку на опору.

Лідка пливла, зціпивши зуби. Вона завжди вважала, що плаває як риба.

Ні, та що це за фокуси? Яма? Досі піщане дно здавалося рівним і гладеньким, але, можливо, методичні хвилі встигли вимити тут дірку?

Час минав. Вода крутилася навколо Лідки, як млинове коло. Саша на березі читав, не підводячи очей.

Знесилившись, Лідка вирішила змінити тактику. Якщо не вдається випливти верхом — може, розумніше буде пірнути під хвилю, так, кажуть, слід вибиратися з вирів. Пірнути якомога глибше…

Вона вхопила повітря ротом і пірнула. Під водою нічого не було видно — каламуть; до дна вона не дістала, пропливла вперед, як їй здалося, метрів п’ять, і пішла на поверхню.

Поверхні не було. Вода і вода.

Відпрацьоване повітря пекло легені, рвалося назовні. І Лідка рвалась — нагору; як видно, їй не пощастило, або вона неправильно розрахувала ритм і опинилась під найвищою хвилею. Вже задихаючись, вона випірнула серед піни — і ледве встигла вдихнути, коли нова хвиля підхопила її й закрутила, як ганчірку в пральній машині.