РОЗДІЛ ШОСТИЙ

У штабовій кімнатці, що світила голими цегляними стінами, було похмуро і вогко. Басовито дзижчали мухи. Тільки цей звук і порушував тишу, що повисла після Сашиних слів.

— Лідо, — пробурмотів нарешті Віталій Олексійович, крутячи в пальцях тьмяну подряпану лінзу. — Вийди, будь ласка. Піди погуляй.

Петро Олегович голосно зітхнув.

— Не піду, — сказала Лідка тихо.

Віталій підняв брови:

— Що?

— Послухайте… — вона з усіх сил намагалася втримати себе в руках. — Якщо за кілька днів я справді впаду зі скелі — знайте, що це ВІН мене зіштовхнув! Він… так, я потрапила в яму і мені важко було… важко випливти. Я кликала його! А він сидів і дивився, як я тону. І усміхався!

Останню деталь Лідка вигадала, але вигадала дуже переконливо. Їй справді згадалось, як Саша усміхався, дивлячись на її борсання. Ситою усмішкою ката.

— Здуріла?! — знову вибухнув підводник. — Тобі до психіатра треба! Що тобі привиділось, що ти вигадала, це ж відверта маячня!

— Я кликала, — повторила Лідка пошепки. — Я б втонула… я випадково випливла. Це правда.

Віталій упустив на стіл свою лінзу:

— Сашо… якого греця вас понесло в цю бухту?! Чия це була ідея?

— Його, — сказала Лідка ще тихше.

— Та заборонити їй взагалі підходити до моря! — гаркнув Саша. — Відіслати її з експедиції нафіг, якого чорта… Я сидів на пісочку й читав! Якщо вона й кричала — то собі під ніс, тихенько так, як миша. А там же гуде все…

— Чому ж ти не поглядав? — роздратовано спитав Віталій. — Бачиш же, що шторм!

— Та вона хвилин сорок там сиділа! Мілко там, пісочок, щур не втоне. Хто ж знав, що вона така…

Він замовк, але погане слово, яке він проковтнув, виразно відбилось у його очах.

— Лідо, вийди, — сказав Віталій різко.

Вона підвелась:

— І я сама… хочу поїхати геть. Перш ніж він мене вб’є.