РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Повернулась і вийшла, щільно причинивши за собою двері.

Славка вона знайшла біля водонапірної колонки. Відро давно наповнилось, а він усе качав залізний важіль, вода бігла через бляшаний край, підтоплювала Славкові гумові капці, всмоктувалась у жадібну, кам’янисту, розтріскану землю.

Славко подивився на Лідку — і нічого не сказав. Випустив важіль, але вода ще бігла якийсь час тонким, згасаючим струменем.

— Ну в тебе й вигляд, — сказав Славко.

Лідка зазирнула у відро. Звідти подивилася на неї бліда змарніла пані з заплутаним, навислим на обличчя волоссям.

Лідка зачерпнула воду долонею. Умилась, бажаючи протверезити себе й узяти в руки, однак ефект виявився зовсім протилежним. Довелося сісти на землю й тоді вже, скорчившись, розридатись.

Славко сів поруч і обійняв її за плечі. Погладив по голові, по жорсткому просоленому волоссю:

— Ну… нічого. Зі мною теж колись… ледве в ставку не втонув. За два метри від берега. А Сашко… ти на нього не думай. Він, коли не бачив ніхто, сам ледь не плакав, блідий такий… Не чув він. Так буває, здається, що кричиш голосно, а насправді жодного звука. А ще море шумить. Отож… ну не плач. Усе ж минулось…

Славків голос був таким переконливим, Лідка, яка й без того ревіла, вкрилася потом від думки про те, що насправді вся історія з утопленням — дурнувата випадковість. В однієї дурепи не вистачило голосу кричати голосніше, інший дурень зачитався, забув приглядати за купанням дівчиська…

Вона замовкла. Славко все гладив її і все бурмотів, утішаючи; тепер Лідці неприємними були його дотики. Згадувалися масні очі веселої Валі; ні, сволота Саша, паскудна сволота; йому що до того?! Та хай Славко хоч з усім табором «лижеться», хоч із Валею, хоч із Петром Олеговичем. Його що, завидки беруть?!

Із низьких півпідвальних дверей вибрався Віталій. Болісно примружився, коли сонце вдарило йому в обличчя; слідом вийшов похмурий Петро Олегович. Його бліда теніска темніла під пахвами двома плямами поту.

— Отже, так, лаборант Зарудна, — повідомив Віталій, дивлячись їй в обличчя очима-свердлами. — До кінця експедиції лишилось не так багато. Ніяких інцидентів, дострокових повернень, рапортів і всього такого ні мені, ні Петрові не треба. Отож перетерпи, будь ласкава, пересидь у лабораторії. До моря не підходити. До катера не наближатись. Сподіваюсь, більше ніяких надзвичайних ситуацій не буде?

Петро Олегович уникав дивитися на Лідку. Зате Віталій дивився, ніби закручував на її обличчі два залізні болти. Лідка зрозуміла, що не зможе не помститися. Не відповісти йому — тепер. Навіть під загрозою ганьби й нових глузів.

— Я бачила залишки Дзеркала, там, у Воротах, — сказала вона Віталеві в очі. — Я БАЧИЛА. А ви — ні.

Петро Олегович скривився, ніби йому було соромно за Лідку. Так непристойно, по-дитячому брехати, вигадувати казочки, безпорадно набивати собі ціну…

Обидва повернулись і пішли геть, не кажучи ні слова.

— Ну навіщо ти, — стомлено сказав Славко. — Ну помовчала б… що ти мелеш?

— Я бачила, — сказала Лідка, відразу заспокоюючись. — Якби не та отрута, що цей вилупок намішав мені в балон…

— Це параноя! — кинув Славко злісно. — Хто тобі чого намішував? Завтра виявиться, що тобі салат отруїли!

Він затнувся.