РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Переплутались верх і низ. Нічого не було видно. Лідці вистачило витримки якомога довше утримувати повітря, а потім вибрати мить і знову випірнути. Наступна хвиля поклала б безславний край сьогоднішньому купанню, але, на щастя, в розкладі валів сталася, як це іноді буває, коротка перерва.

Вона закашлялась. Озирнулась — вчасно, щоб зустріти нову хвилю, яка накрила її з головою, забила ніс, як Лідці здалось, аж до брів, і покотилась у напрямку берега.

На березі сидів, зручно витягнувши ноги, підводник Саша. Певно, читання дуже його захоплювало.

Кілька секунд Лідчина гордість боролася зі страхом. Страх — точніше, тепер уже жах — переміг.

— Сашо! — гукнула вона так голосно, як тільки дозволяло просолене горло. — Сашо!

Підводник перегорнув сторінку.

Він сидів за якихось тридцять метрів від місця, де борсалась Лідка. Вона чудово бачила його обличчя — жоден м’яз на ньому не зрушився, і це було навіть страшніше, ніж нова лінива хвиля.

— Саш…шо! Са…

Вона закашлялась.

Можливо, захоплений книжкою, він не чув її крику серед гуркоту хвиль. Можливо, в неї й крику не виходило — так, саме шипіння… Це їй здається, ніби вона волає як ошпарена…

— Сашо! Сашо! Са-ашо-о!

Підводник читав. Те, що відбувалось, усе більше скидалося на недобрий сон.

— Са…

Вона захлинулась. Новий жах був сліпим і зовсім чорним. На якийсь час Лідка перетворилася на тварину. Ні! Н-ні! Пливти! Дихати! Жити!

Хвиля зійшла. З’явилось і зникло дно під ногами; Лідка знову побачила небо, скелі, чоловіка, що читав на березі. Я поруч із берегом, сказала вона своєму трохи ослаблому жахові. Я поруч із берегом, я вмію плавати, я не можу втонути, я випливу…

— Са…шо…

Їй здалося, що підводник-цивільник швидко на неї глянув. Скосив очі. Привиділось. Або?..

У розкладі хвиль знову настала перерва. Лідка ледве трималася на плаву, але — дихала.

Господи, він бачить. Він бачить, як вона тоне. Він привів її сюди, щоб вона втонула. Він…

Андрій Зарудний, продірявлений кулями. Очі-свердла. Він щось сказав перед смертю? Ні, як він міг сказати… Але ж експерти доводять, що він жив іще хвилин п’ятнадцять… неможливо? Але ж буває… А контрольного пострілу не було… Що він сказав? Нічого? Жаль… Папери… документи… ця дівчинка знайшла в архіві цікавий текст. Може, навіть не один. Що тобі треба в бібліотеці, Лідо? Виносити за межі будинку хоч папірець, хоч наймізерніший паперовий клаптик… Микола Іванович Ретельников. Який засватав, втелющив, буквально застромив Лідку в цю експедицію і чиє ім’я мимохідь згадував Саша…