РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Балон з отруєним повітрям. Але так, щоб експертиза потім нічого не могла довести.

Тепер її, Лідку, замовили. Точніше… засудили. Звеліли прибрати. Так природно… просто… один раз не вийшло, але багато… небезпек… море… ця бухта… яма… шторм…

— Мамо! — закричала вона, з останніх сил борсаючись у пінистому вирі. — Ма-мо-о!

Хвиля підхопила її і понесла по спіралі, але у Лідки вже не було сил опиратись. Навіть якщо вона випливе зараз — Саші досить кількох недбалих рухів, аби втопити її навіть на мілині. Свідків немає. Вона рокована на нещасний випадок…

Цивільник читав, точніше, вдавав, що читає. Їй здалося, що на обличчі його лежить тінь роздратування — ну чого воно ніяк не тоне, це дівчисько?

Вона повернулась обличчям до хвилі й попливла в море. Іще раз їй заліпило водою ніздрі — та зате, зрушивши з місця, вона вибралась нарешті з прибережного виру. Праворуч і ліворуч ревіли ікла-хвилерізи, але між ними було відносно спокійно; берег віддалився, тепер Лідка не боролась із хвилями — просто бовталась на воді, часто дихала і плакала.

Саша на березі нарешті відклав свою книжку. Ліниво встав, подивився на годинника, потім на Лідку. Махнув рукою — вилазь, мовляв.

Вона озирнулася на вихід із бухти. Було очевидним, що їй не вибратись звідси вплав. У таку погоду, в такому стані — вона не допливе, її або відтягне течією, або розмаже об скелі, або вона просто піде на дно, ніби мішок з піском.

Саша приклав долоні до губів.

— І-ідо-о! — долинуло до неї. — І-ом и-о-одь!

Аякже, подумала Лідка. Зараз.

Невже він припливе сюди, щоб утопити її?! Це вже ризик для нього. Вона опиратиметься…

Хоч який опір, легше почекати ще півгодини. Вона втоне й сама.

Саша — Лідка бачила — плюнув. Стягнув майку. Зняв шорти. Замість плавок на ньому виявилися просторі спортивні труси.

— Мамо… — прошепотіла вона ледь чутно.

Саша увійшов у воду. Відразу пірнув під хвилю, і ще раз пірнув, і пішов до Лідки розміреним кролем. Хвилі, здавалося, зовсім не турбували майбутнього Лідчиного вбивцю.

— Мамо…

Вона зробила спробу відпливти подалі в море, але вигляд бурунів, що розбивались об хвилерізи, протверезив її.

Сашина голова промайнула за двадцять метрів. За десять.

Тоді приречена Лідка звела очі, з останньою надією озираючи берег, пляж і скелі. Високо на кручі, там, де чахло під сонцем самотнє колюче дерево, ясно вирізнялися людські фігурки. З моря не вдавалося роздивитись, що це за люди й куди вони дивляться, але у Лідки раптом знайшлися сили.