РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Поруч стояв Віталій. Футболка його забруднилась на животі, й через те здавалося, що жовта миша побувала в димарі.

— Зарудна… Ходімо зі мною.

Блискуча сітка. Павутиння, місцями порване, місцями ідеально гладеньке і блискуче на сонці. Блиску Лідка намалювати не зуміла, але загалом вийшло доволі схоже. Особливо беручи до уваги слабку зорову пам’ять, яку Лідка знала за собою ще з ліцею.

І вже, звісно, не вийде намалювати звуки. Мало того, Лідці їх і пригадати до пуття не вдавалось.

— Чому ти мені відразу нічого не сказала? — недобрим голосом поцікавився Віталій.

— Я забула. Тому що балон, отруєння і…

— Не було ніякого отруєння! Не мели дурниць. Щоб отруїти людину на глибині п’ять метрів, отрута в балоні має бути концентрованою й помітною, а експертиза не показала майже нічого!

— Майже?

— Нічого, що могло б викликати таку твою реакцію!

— А якщо ВІН підмінив балони перед експертизою?

— Істеричка, — стомлено сказав Віталій. — Із яким задоволенням я відправив би тебе назад.

— То відправляйте! — Лідка погладила білий аркуш зі своїм кособоким малюнком. — Відправляйте… я знайду людей, які мені повірять!

— Дай.

Віталій висмикнув папір з-під її рук. Знову підніс до очей, і обличчя в нього було таке, ніби через силу доводилося смоктати нудотно-солодку карамельку.

— Ви не вперше це бачите, — тихо сказала Лідка.

Віталій знизав плечима:

— Мало що… Так, я бачив щось подібне. У звітах щодо старих артефактних Воріт, що їх досліджували кілька циклів підряд, урешті махнули рукою й відкрили для туристів… Там була окрема підбірка «божевільних версій». І якийсь такий псих, як оце ти, теж побачив… павутинку. Щоправда, трохи цілішу, ніж у тебе. І ще там була спеціальна тека під назвою «знепритомнення в отворі». Усього випадків сім чи вісім… ти вирубилася під дією Воріт. Дай Сашкові спокій.

— І тепер ви не підпустите мене до Воріт і близько? — в’їдливо припустила Лідка.

Віталій скривився.

Уночі їй наснилась дитина. Хлопчик років півтора, в білих трусиках, що надималися на вітрі. Він упевнено стояв на дебелих, трохи кривеньких ніжках, причому на правому колінці — наполовину загоєне, замазане зеленкою садно. В одній руці — яскраво-жовта пластмасова лопатка, у другій — гумовий кіт із пищиком на животі. Коротко підстрижене русяве волосся, велика кругла голова, очі безтурботно-спокійні, обличчя — маленький портрет Андрія Зарудного, чи, може, Славка, все однаково. Пухка долоня дужче стискає гумову іграшку, кіт довго пищить, і ще раз, і ще.