Поруч стояв Віталій. Футболка його забруднилась на животі, й через те здавалося, що жовта миша побувала в димарі.
— Зарудна… Ходімо зі мною.
Блискуча сітка. Павутиння, місцями порване, місцями ідеально гладеньке і блискуче на сонці. Блиску Лідка намалювати не зуміла, але загалом вийшло доволі схоже. Особливо беручи до уваги слабку зорову пам’ять, яку Лідка знала за собою ще з ліцею.
І вже, звісно, не вийде намалювати звуки. Мало того, Лідці їх і пригадати до пуття не вдавалось.
— Чому ти мені відразу нічого не сказала? — недобрим голосом поцікавився Віталій.
— Я забула. Тому що балон, отруєння і…
— Не було ніякого отруєння! Не мели дурниць. Щоб отруїти людину на глибині п’ять метрів, отрута в балоні має бути концентрованою й помітною, а експертиза не показала майже нічого!
— Майже?
— Нічого, що могло б викликати таку твою реакцію!
— А якщо ВІН підмінив балони перед експертизою?
— Істеричка, — стомлено сказав Віталій. — Із яким задоволенням я відправив би тебе назад.
— То відправляйте! — Лідка погладила білий аркуш зі своїм кособоким малюнком. — Відправляйте… я знайду людей, які мені повірять!
— Дай.
Віталій висмикнув папір з-під її рук. Знову підніс до очей, і обличчя в нього було таке, ніби через силу доводилося смоктати нудотно-солодку карамельку.
— Ви не вперше це бачите, — тихо сказала Лідка.
Віталій знизав плечима:
— Мало що… Так, я бачив щось подібне. У звітах щодо старих артефактних Воріт, що їх досліджували кілька циклів підряд, урешті махнули рукою й відкрили для туристів… Там була окрема підбірка «божевільних версій». І якийсь такий псих, як оце ти, теж побачив… павутинку. Щоправда, трохи цілішу, ніж у тебе. І ще там була спеціальна тека під назвою «знепритомнення в отворі». Усього випадків сім чи вісім… ти вирубилася під дією Воріт. Дай Сашкові спокій.
— І тепер ви не підпустите мене до Воріт і близько? — в’їдливо припустила Лідка.
Віталій скривився.
* * *Уночі їй наснилась дитина. Хлопчик років півтора, в білих трусиках, що надималися на вітрі. Він упевнено стояв на дебелих, трохи кривеньких ніжках, причому на правому колінці — наполовину загоєне, замазане зеленкою садно. В одній руці — яскраво-жовта пластмасова лопатка, у другій — гумовий кіт із пищиком на животі. Коротко підстрижене русяве волосся, велика кругла голова, очі безтурботно-спокійні, обличчя — маленький портрет Андрія Зарудного, чи, може, Славка, все однаково. Пухка долоня дужче стискає гумову іграшку, кіт довго пищить, і ще раз, і ще.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Армагед-дом» автора Дяченко С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ ШОСТИЙ“ на сторінці 26. Приємного читання.