РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Лідка прокинулась. Над наметом гуляв вітер, протяжний писк іще стояв у неї в вухах, вигаданий, примарний звук. Славка поруч не було.

Вона розкрила наполовину зашнуровану завісу й навкарачки вибралась назовні.

Уся ця маячня, ці ідіотські байки про те, що бездітній жінці обов’язково сняться її ненароджені діти… Ну, було б йому оце рік-півтора. Пускав би слину, вовтузився б із брязкальцями, гриз гумові кільця… І все. Нічого б іншого не було, ні університету, ні роботи, ні експедиції…

А на чорта вона здалась, ця експедиція?! Ну, обміряли залишки Воріт. Ну, встановили, що нічого особливого вони собою не являють, камінь як камінь, людство таких арок набудувало до греця. Зрозуміти природу Дзеркала ми безсилі, та й немає його тут, Дзеркала, самі фантазії…

У передсвітанковій сутіні світилось єдине віконце в приміщенні «штабу». Славка ніде не було видно; віддалік бовванів жовтогарячий, як апельсин, просторий намет Валентини.

Лідка повернулася під тент. Згорнулась калачиком і заплющила очі.

І цього разу без Саші обійтися не вдалось. Він сидів за кермом катера, а Лідка сиділа на кормі і вдавала, що не помічає підводника. Свіжий вітер розмаював її волосся, нарешті вимите з шампунем; Лідка знала, що має ефектний вигляд, і знала, что ефекту вистачить до першого занурення у воду. Потім волосся обліпить голову й шию, і змиється та мінімальна косметика, яку вона всупереч здоровому глузду наклала сьогодні на очі й губи. Безглуздо фарбуватись, вирушаючи під воду, та саме сьогодні Лідці хотілося продемонструвати всім свою красу й незалежність.

І, слід сказати, певних успіхів вона досягла. Технік Сергій поглядав з інтересом, водій Валера провів розчепурену лаборантку довгим здивованим поглядом, і навіть Петро Олегович усміхнувся Лідці й допоміг перелізти з причалу на катер. Віталій зберігав професійну незворушність, Саша поводився так, ніби Лідки немає на світі.

А Славко… Славка вона не бачила від ранку. Точніше, від учорашнього вечора.

Ну й нехай. Він їй більше не потрібен. Він… відпрацьований матеріал.

Море трохи хвилювалось. До Лідчиного пояса прикріпили страховку, Петро взяв камеру, Віталій передав Саші бінокль:

— Поглядай тут…

Той кивнув, не випускаючи цигарки. Оглянув горизонт, махнув рукою:

— Чисто… Давай.

Вони пірнули майже одночасно. Тільки Лідка трохи забарилась — і зловила на собі уважний, трохи зневажливий Сашин погляд.

Добре б ніколи його більше не бачити, підводника-цивільника. Ніколи в житті.

Зеленкувата, з опаловим відтінком тиша заспокоїла її. Дивно, вона більше не боялася глибини, хоча все мало би бути навпаки: після того випадку був би природним панічний страх занурення…

Метнулася, виблискуючи пласкими боками, риб’яча зграя.

Ритмічно похитувалися підводні ліси. Тугі повітряні бульбашки здіймались до неба, їх було багато, кожна була моделлю веселкового, безтурботного маленького світу; якби не маска, Лідка, мабуть, усміхнулася б.

Петро і Віталій пливли з боків, і ні в кому з них не можна було впізнати ні видатного археолога, ні цивільника з неприємним пронизливим поглядом. Вони були однакові, вони були рівні — дивні істоти зі скляними обличчями, що розмірено перебирали перетинками ластів. Плавниками-протезами. Людина ще не риба, але вже досить пристойно плаває…