РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Знайшли?

Віталій погладив мишу на своїй футболці. Насправді, йому хотілось, мабуть, потерти груди.

— Не знаю. Може, і знайшли… Нічого такого, щоб кричати «о!» і бігти до начальства по премію, а до людства — по бронзовий памятник. Але… Рассмортці виявилися патологічно схильними до наклепництва. На тисячу сімсот чоловік тодішнього населення — дві тисячі доносів.

— Скільки? — спитала Лідка, переводячи подих.

— Дві тисячі. За півтора року. Притому, що люди були ледве письменні, ловили собі рибу й ділити їм загалом не було чого. «Сасєд такий-то сказав, шо хай би вже цей вождь бистреє здох». «Сасєдка така-то казала, шо бистреє б ця власть перекинулась». «Свекор сказав…» «Невістка сказала…» «Дєд підтирався листовкою з ізображенієм вождя…» і так далі. Не можу сказати, чи робилися якісь висновки… і кого заарештували за цими доносами, та от зберегли їх тодішні служби —

всі. І в сусідніх селищах, які відрізнялися від Рассморта лише за назвою, паки «документів» були не вдвічі, не втричі — удесятеро тоншими…

Віталій захопився. Лідка подумала, що в себе в ЦО він викладає, мабуть, на яких-небудь курсах молодого бійця. Гарний оповідач. Яскравий.

— …І це все. Більше нічого. Жодних статистичних піків. Тільки ця, двохциклової давності історія. Причому з того часу живими лишилося чоловік десять… старі. І всі вони… всі вони увійшли саме в ці, так звані Малі Ворота. Усі вони там, — Віталій непевно махнув рукою — у бік кам’яної верхівки, яка то зникала під хвилями, то підіймалася незвично високо над водою.

Лідчину шкіру пробрало морозом. Вона на секунду ПОВІРИЛА. Спершу аномальний викид підлості, потім, через два покоління — вишукана розплата… Вони там, за зниклим Дзеркалом. Що з ними там відбувається?!

— Пройняло, — сказав Віталій, який уважно за Лідкою стежив. — Тільки… розслабся. У світі сила-силенна мерзоти, за яку ніхто не розплачується. Я впевнений, що вбивці Андрія Зарудного, не виконавці, а самі замовники… що вони чудово пережили мригу, спокійно вийшли з Воріт і десь топчуть землю… Вибач, якщо зачепив за живе.

Він дивився на неї й усміхався. І ніби хотів сказати: а я щось знаю. Знаю, але не скажу.

Вона проковтнула колючий клубок у горлі.

— А… інші артефактні Ворота? Щодо них є подібні… дослідження?

Віталій зітхнув:

— Подекуди… дещо. Версію «розплата» відпрацьовувало наше відомство… й аналогічні відомства інших країн, причому кожен, хто отримав на своїй території артефакт, не поспішав ділитись інформацією з сусідом. Є кілька свіжих, засекречених… а найбільше мотлоху. Коли артефакт стоїть сотні років — спробуй дізнайся, хто там перед ким завинив. Дивись, дальфіни!

Він показував кудись у вкрите «баранцями» море, Лідка довго нічого не могла роздивитись і подумала навіть, що це виверт для завершення розмови. Але потім промайнула чорна крапка, друга…

— Так близько від скель, — замислено констатував Віталій. — Притому, що штормить. Воно їм треба…

Лідка мовчала. Дивилася з-під руки.

— Знаєш, про що я подумав? Дальфіни — найвільніші істоти. Лише їм не потрібні Ворота. Лише вони вміють переживати апокаліпсис зовні.

— Не вони, а глефи, — автоматично виправила Лідка.