РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Як це все-таки сталось? — спитав Віталій іншим тоном, уже не як начальник, а як добрий друг. — Що ти все-таки відчула, пам’ятаєш? Підпливла до Воріт… Зупинилась в отворі… До речі, чому ти зупинилась?

— А це важливо? — спитала Лідка досі крізь зуби.

— Ну, загалом, — Віталій ніби завагався, — діагноз… Усе-таки хотілося б зрозуміти, чому це сталося, правда?

Лідка заплющила очі, хоч навколо й без того стояла темінь.

Так, вона увійшла у Ворота. Хоч спочатку не хотіла. Потім наважилася перетнути невидиму, уявну площину Дзеркала… І на півдорозі злякалась. Завмерла просто під аркою.

Площина?

Прокинувся ритмічний біль у лівій половині лоба. Що там було, видіння? Марення перед непритомністю? Ніби в отворі Воріт натягнуто блискучу сітку, павутиння, місцями порване, місцями ідеально гладеньке й блискуче на сонці.

І гудіння у вухах. Як коли б одночасно зазвучали два десятки нот, узятих на різних інструментах, і, що найцікавіше, злагоджено зазвучали…

— Ну, щось пригадуєш? — тихо спитав Віталій. Прошелестів; обличчя його досі не було видно, але Лідка зразу пригадала допити, очі-свердла і весь відповідний антураж.

— Ні, — вона сама не знала, навіщо їй брехати. Просто так, із помсти. Назло.

— Зовсім-зовсім нічого? Ну, повітря в балоні стало кислим… Слина виділялась дужче, ніж звичайно… Ні?

— Не пам’ятаю, — вперто сказала Лідка.

Над обрієм сходив блідий, неймовірного розміру місяць. І посилювався вітер — провісник завтрашнього шторму.

Наступного дня вирішили, що виходити в море неможливо через сильне хвилювання. Петро Олегович записав у своєму щоденнику — «Аналіз і зіставлення даних».

Начисто креслили рисунки й карти. Разом дивилися відеоплівку — спершу досить чітке, навіть художнє зображення, загальний план, середній план, збільшення, від’їзд; потім відразу — бульбашки, метушня тіней, чорне дно катера. Лідка встигла побачити себе — безвільну ляльку з вервечкою бульбашок із рота, з волоссям, розмаяним, як у потопельниці. Почервоніла, втягла голову в плечі; мить, коли вона там, під водою, знепритомніла, на плівку не потрапив. Хоч у чомусь пощастило.

Перед обідом Лідка пішла блукати селищем — раніше вона уникала таких прогулянок, дуже вже гнітючі пейзажі відкривалися навколо, дуже вже страшним здавалося зруйноване, назавжди покинуте житло. Але сьогодні стиснула зуби й пішла.

Від Рассморта мало що лишилось. Тут побував апокаліпсис, і такий лютий, ніби йому хтось звелів бути останнім.

Купи побитої, порослої травою цегли.

Порожня могила молодого льотчика. Ластів’яче гніздо, що приліпилося під облупленим хвостом гелікоптера.

Маленький клен, що проріс із чийогось вибитого вікна.