РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— А ти молодець, — сказав Саша, неуважно дивлячись у море. Зметикувала… Зараз тягар тобі відміряємо — і пройдемося по дну туди-сюди, тільки піддувай у маску носом, а то шкода личко твоє. І продувайся, продувайся весь час, бо вуха теж шкода, порвеш барабанки… Ви зі Славою посварились, чи що?

Від несподіванки вона крутнула головою так, що бризки з мокрого волосся полетіли Саші в обличчя:

— Ні…

Її не ображали Славкові зради з «солоденькими дівчатками».

Але чомусь думка про неминучий зв’язок Славка з енергійною Валею — ображала.

Море було гладеньким, як стіл. На віддалі бовванів патрульний кораблик. Єдина на доступному для огляду просторі хвиля брала свій початок за кормою катера; Лідка дивувалась, як довго тримається слід на воді. Ну хоч бери й пиши катером по морській гладіні: Слава плюс Валя…

Думка була невчасна. Тому що, вирушаючи вперше до Воріт, думати про такі дрібниці — не гідно.

Петро Олегович був у гідрокостюмі і з відеокамерою. Решта костюмами знехтували, а на Лідку взагалі не знайшлось підхожого розміру. Вода була тепла, серпанок на обрії обіцяв спеку.

Сергій поставив катер на якір десь за десять метрів від верхівки Воріт. Лідка дивилась, мружачись і прикусивши губу. Зблизька Ворота вже не нагадували скелю чи уламок хвилеріза. Хвилі хазяйновито облизували зовсім чужий їм предмет — здавалося, що тут затонув маленький готичний храм.

Сергій піднявся, тримаючись за поручень, і приклав до очей бінокль. Лідка примружилася дужче.

— Учора ввечері були, — повідомив Сергій, дістаючи з кишені пожмакану пачку цигарок. — Дальфінчики ці… бавились, навіть ближче, ніж тоді, у вівторок. А тепер не видно…

— Який сенс їх виглядати, якщо вони безпечні, — пробурмотіла Лідка, ні до кого конкретно не звертаючись. І відразу ж пошкодувала про сказане, бо на неї покосились, як на дурепу.

— У мене друзяка був, — повідомив Сергій, закурюючи. — Теж от, каже, дальфіни — наші, мовляв, підводні первородні родичі. І не пічник же був, а іхтіолог. Щоправда, докторську так і не захистив. Матеріалу набрав — до греця, а потім сам матеріал його — хряп… Наче як під прес потрапив. Там же туша — ого-го…

— У нас на базі їх відстрілювали на технічний жир, — сказав Саша, не повідомляючи, втім, яка «база» мається на увазі. — І вони, кретини, однаково щосезону туди мігрували… Зарудна, готова?

— Ага, — сказала Лідка, поправляючи бретельку купальника. Справжній клопіт, коли крім усіх цих ременів і поясів доводиться стежити ще й за неслухняним трикотажем.

— Збруя заважає? — вишкірився Віталій. — То скинула б, і вперед а-ля натюрель!

— Русалонько ти наша, — Сергій озирнув її, демонстративно роздягаючи поглядом, до того ж і знімати з Лідки особливо не було чого.

Виникла незручна пауза; катер теліпався посеред моря, Лідка сиділа в катері з чотирма нестарими ще чоловіками, і всі четверо на неї дивились. Навіть Петро Олегович, вірний своїй фотографії, але той, щоправда, дивився радше засмучено: ох ти, мовляв, молодий провокатор…

Лідка рвучко перекинулась у воду, прагнучи здійняти якомога більше бризок. Ну як не соромно, шановані ж люди, керівники… доктори наук… цивільники, врешті-решт…

Щоки горіли. Добре ще, що вона встигла вдягти маску.