РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— На…

Славка не виявилося поруч. Запхнувши руки в кишені джинсів, він брів у напрямку бази.

Приблизно на півдорозі його наздогнала Валя.

— …Зйомку вести поки що неможливо — каламутно. На найближчі тижні прогноз гарний, хвилювання не буде, отже, затихне. Перші зразки — в роботі… Сімейна пара Зарудних потім розкаже нам, що там і до чого. Флора — на перший погляд звичайна, наросло всякої зелені, як на звичайнісінькому камені. Фауна — звичайна. Риби спокійно плавають крізь отвір, вочевидь від Дзеркала Воріт нічого не лишилось. Вочевидь, ми маємо справу з оболонкою, шкаралупою, хоча, звісно, тут важливі результати аналізів… Ярославе Андрійовичу?

Славко підвівся. Білий халат поверх футболки робив його схожим на відвідувача лікарні.

— Мінерали — базальт, сланець. У тканинах рослин підвищений уміст заліза… Більше нічого. Нудота. Склад води… кращий, ніж на міському пляжі. Сечі і стоків немає зовсім. Йоду і солі — в нормі. Здорова така водичка.

Славко й сам не усміхався своїм жартам, а присутні від них іще й похмурніли.

— Ясно, — після короткої паузи сказав Петро Олегович. — Наступним номером нашої програми… цілковита розчистка об’єкта, вимірювання, документування, а коли спаде каламуть — відеозйомка. Урешті-решт, наша справа — досліджувати, висновки робитимуть потім… можливо, що й не ми.

Лідка мовчала.

Вісім сотень чоловік увійшли в ці Ворота. Майже вісім сотень, точної кількості не знає ніхто. І от — просто каміння, примха природи, яка, хоч і красива по-своєму, зовсім не лишає надії.

Ні на те, що мешканці Рассморта повернуться. Ні на те, що вдасться дізнатися щось нове про природу Воріт.

Валя була з покоління Лідчиних батьків. Валі було трохи за сорок; сухорлява й сильна, вона без зусиль підіймала важкі речі й легко ставилася до життя. Волосся фарбувала в темно-жовтий колір. Пахла сандалом. Півжиття провела в різноманітних експедиціях, уміла зварити суп із нічого, а якщо були ще й пристойні продукти — то творила на похідній пічці просто-таки ресторанні страви.

Вечорами співала під пристрасну гітару водія Валери.

Традиція склалась уже в перші дні — увечері «на базі» у Валі збиралися любителі потеревенити й поспівати під гітару. Спеціально для цих вечірок лисуватий Паша, водій автобуса, добував через місцевих солдат мутного самогону й міцного домашнього вина.

Лідка ніколи не з’являлась на ці посиденьки, а Славко, що з якогось часу внадився відвідувати Валині «вечірки», нічого дружині не розповідав.

Петро Олегович проводив вечори за робочим столом. Чужа присутність лише дратувала його — для спілкування йому вистачало великої чорно-білої фотографії, з якої усміхались однаковими усмішками його дружина, двоє синів і дві онучки на руках у двох тілистих невісток.

Віталій і Саша віддавали перевагу здоровому способу життя. Спати лягали рано; час від часу то один із них, то другий замислено блукав околицями з біноклем і заводив розмови з місцевими солдатиками. То Віталій, то Саша навідувались до Валі на посиденьки — ніколи разом, а лише по черзі, ніби виконуючи службовий обов’язок, із чого Лідка зробила висновок, що й Олександр не стільки підводник, скільки цивільник.

Він і далі викликав у неї підозру. Незважаючи на те, що тримався рівно, навіть із симпатією; Лідка чекала, коли Саша запропонує їй на ділі довести, на що вона здатна в масці і з балоном за спиною.

І дочекалась.

Було близько п’ятої години. Спека зійшла; витягнутий з води катер стояв перед ангаром, на рейках, і через те нагадував трамвай.