РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Від ранкового занурення лишалося два заповнених, або, як казав Саша, «забитих» балони. Зберігати їх до наступного ранку не можна було за технікою безпеки; Саша нечутно підійшов до Лідки, яка сиділа на причалі, тінь його впала у воду, злякавши випадкову дрібну рибину.

— Ну що, попірнаємо?

Лідчине серце підскочило, як підкинута на долоні монетка.

Її пляжний купальник чомусь почав заважати їй, особливо коли Саша допомагав їй одягати балон і пояс. Підводник повинен мати гідрокостюм, а всі ці тонкі ниточки-шворочки, резинки і пластмасові застібки придатні лише для безглуздого вилежування на пляжі…

Маску Лідка підібрала й підігнала заздалегідь. Ласти теліпалися, доки Лідка не здогадалась одягти їх на товсті вовняні шкарпетки. Саша скривився, але нічого не сказав.

— Слухай завдання. Для початку просто занурюємось на глибину три-чотири метри, тобто до дна. Спокійно пливемо вздовж берега, під водою я даю тобі команди, ти їх виконуєш… Зрозуміла?

Вона квапливо кивнула.

— Ну, давай…

Саша зісковзнув із причалу й відразу пішов униз; Лідка чудово бачила, як він звільна перебирає ластами над порослими зеленню брилами, над розсипом барвистого каміння. Море було навдивовижу прозорим, заважало дивитися тільки небо, що розсипалося скалками на поверхні води, та ще бульбашки повітря, яке побувало у Саші в легенях.

Ну, Лідо…

Вона взяла в рот загубник. Випустила. Обережно злізла з дощаного краю. Занурилася по плечі, притримуючись руками за шорсткий дерев’яний край. Знову взяла загубник. Знервовано поправила маску. Відштовхнулася від краю.

Море було теплим, але Лідка здригнулась, коли її маківка торкнулася води. У вухах стояло те неповторне гудіння, яке обертається потім на цілковиту тишу — тишу підводного світу…

Вона зловила себе на тому, що затримує дихання. Набралась мужності і вдихнула; повітря в балоні було теплішим, ніж вода, а може, Лідці здалося.

Вона подивилася вниз, побачила Сашу, що недбало ганяв по піщаній галявині маленького сірого краба. Пірнула і… знову сплила, вилетіла з-під води, ніби пластмасова лялька. Балон, такий важкий на суходолі, тепер завиграшки виніс нагору Лідчине легке тіло.

Саша підвів голову. Лідці здалося, що крізь маску вона бачить насміх у його очах.

Вона пірнула знову — з тим самим успіхом. Балон не бажав тонути. За всіма законами фізики він і не повинен тонути, просто дивно, як це Саша досі на дні… Він же теж худорлявий, його власної ваги не вистачить…

Чому?!

Лідка спробувала інакше. Вхопилася за край причалу, підтяглася на руках, потім відштовхнулась і різко пішла вниз. На мить побачила поверхню води над головою — і відразу з шумом, із непристойним плюскотом вискочила назовні. Справжній поплавець.

На березі стояв технік Сергій. Побачивши його, Лідка почервоніла під маскою.

Це пастка. Тепер зрозуміло, це якась каверза, як колись у літньому таборі, тоді Рисюк прибив до підлоги її кеди…