РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Море надвечір розхвилювалось остаточно. Про те, щоб вийти на катері, не могло бути й мови; Петро Олегович і цивільник Віталій стояли біля причалу (новенького, збудованого близько місяця тому) і по черзі сперечалися про щось із підводником Сашею.

— Ну що, Лідо? — Біла футболка з жовтою мишею на грудях робила цивільника Віталія молодшим, ніж він був насправді, а бути привабливим йому належало за штатом. — Якщо погода не зміниться, то на нас чекає мінімум тиждень спокійних пляжних днів…

— Віталію Олексійовичу, — сказала Лідка, зараз перестрибуючи через кілька передбачуваних реплік. — У мене розмова до вас… і до Петра Олеговича, — додала вона, зустрівши здивований погляд формального керівника експедиції.

Море не бажало заспокоюватися ще чотири дні. Хвилі приходили й перекидалися, змушуючи здригатися важкі брили на березі; хвилі відступали, тягнучи за собою купи дрібної й великої гальки, і звук, який при цьому виходив, був радше вищанням, аніж гуркотом.

Серед гальки часто траплялося скло. Скалки, витерті морем, гладенькі мутні намистини.

Лідка часто ловила на собі погляди. Уважно, гостро придивлявся цивільник Віталій. Недовірливо поглядав Петро Олегович. Із відвертою неприязню зиркала Валя — і лише Славко, законний Лідчин чоловік, уперто дивився вбік.

Ночі стояли безвітряні й теплі, і Славко влаштувався спати на березі, під відкритим небом. Такий романтизм ні від кого не сховався й нікого не обдурив — тепер Валя дивилася на Славка з відвертим співчуттям, а Лідка ледве стримувалась, щоб не озирнутися, почувши шепіт за спиною. Час минав, справжньої роботи не було, експедиція засмагала.

Потім шторм затих — за одну ніч, і, вийшовши вранці на берег, Лідка розкрила рота — обрію не було видно, море зовсім невідчутно переходило в небо, а тому весь світ здавався круглим, каламутним, як відшліфоване хвилями скельце.

Із ангара витягли катер. За допомогою лебідки спеціальними рейками спустили на воду.

То далі, то ближче від берега стирчали з води рештки хвилерізів. Верхній край Воріт не надто від них відрізнявся — Лідка сама, без підказки, відрізнила його від інших каменів, але не змогла пояснити, за якою ознакою.

— У міру можливостей, Лідо, — сказав їй тоді Віталій Олексійович. — Лише в міру можливостей. Мета експедиції — провести комплексні дослідження, а не створити тобі умови для самореалізації. Основна твоя функція — та, що записана в штатному розкладі. Ти лаборант… Крім того, вибач, але на те, щоб навчати тебе підводного плавання, немає часу. Ти коли-небудь бачила акваланг?

— Я закінчила курси при інституті фізкультури, — сказала вона, не змигнувши оком. — Маю досвід занурення і другий спортивний розряд.

Приємно було подивитися на їхні обличчя. У ТАКИХ експедиціях несподіванки трапляються нечасто; звідки їм було знати, що курси Лідка пройшла впродовж тижня, занурювалась усього тричі й на глибину два метри, а розряд одержала хоч і спортивний, але юнацький, тобто фактично дитячий?

Проте свою роль її слова зіграли. На неї поглядали тепер, як на скриньку з секретом, чекаючи й остерігаючись нових сюрпризів.

У катер завантажились розвідники — Віталій, Петро Олегович, технік Сергій і худорлявий Саша; Сашу Лідка трохи боялась. По-перше, як підводник він легко міг спіймати її на некомпетентності, а по-друге… Щось було в ньому, в Саші, щось таке, що важко було пояснити, але що виразно відчувала Лідка своєю шкірою. Вона не здивувалася б, якби за основним фахом він виявився патологоанатомом.

Катер задер білий ніс, ледь опустив корму й рушив, ніби неохоче, похитуючись і тягнучи за собою широку пінисту стрічку. Біноклів було два, але одним неподільно заволоділа Валя, а просити в неї Лідка не хотіла. Другий був у Славка; повагавшись, Лідка торкнула його за плече:

— Даси подивитись?

Славко здригнувся від її дотику. Не дивлячись, тицьнув бінокль їй у руки; скельця були теплі.

Лідка дивилась, як Сергій кидає якір — за десять метрів від краю Воріт. Як Саша і Віталій незграбно перевалюються через борт катера, по-жаб’ячому блиснувши в повітрі широкими ластами. Як Петро Олегович підводиться, підносить бінокль до очей, іще раз вивчаючи горизонт на предмет дальфінячих спин. Дає «добро»; обидва акванавти зникають під водою, і ось уже дивитись особливо нема на що: похитується катер, курить Сергій, Петро Олегович дивиться в бінокль на Лідку — і махає рукою…

Лідка помахала у відповідь. Опустила бінокль, не дивлячись тицьнула Славкові: