РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Підводник Саша і не думав їй допомагати. Навпаки — заклично махнув рукою, спускайся, мовляв, скільки можна чекати.

У роті стояв присмак гуми. Лідка розізлилась.

Учепилась за залізну стійку причалу. Перебираючи руками, рушила вздовж стовпа як по канату — тільки не вгору, а вниз, хоча зусиль доводилося докладати не менше. Клятий балон так і тягнув на поверхню; маска все дужче врізалася в обличчя, і шум у вухах наростав. Лідка через силу ковтнула кілька разів — продуваючись. Обережно дмухнула носом у маску — «обтиск» трохи послабився. До дна лишалося зовсім трохи, і там на дні, лежали величезні камені…

Залізна стійка обросла зеленню та мідіями. Гострими краями мушель запросто можна відрізати собі один-два пальці.

Лідка з усіх сил замолотила ластами. Відпустила стійку й відразу ж ухопилась за валун; вона хотіла всього лиш утриматися на дні, але камінь виявився відносно легким і сплив разом з Лідкою.

Вона чекала, що її знову винесе на поверхню, але замість цього зависла на півдорозі, розчепірившись, як жаба, з важким каменем біля живота. Хмарка мулу, що піднялася від потривоженого каменя, потроху розсіювалась.

Нестерпно тиснула маска. Пересохло в горлі, а треба ж було часто ковтати — щоб не напружувались, не боліли барабанні перетинки…

Вона обережно рушила вперед.

Сахнулись убік риби. Лідка пливла в тиші, в невагомості, підводні ліси коливались у такт нечутному прибою, і колір у них був осінній, жовтий, і літало якесь жовте клоччя…

Осінь. У розпал літа.

І людина просувається під водою.

Саша опинився вже поруч. Його темне волосся маяло в воді, надаючи молодому цивільнику несподівано романтичного вигляду. Над ним росло ніби повітряне дерево — перламутрові бульбашки ринули вгору, одна хмарка за іншою. Таке саме дерево виростало з Лідчиних «прогумованих» губ — вона чула і власне скрипуче дихання, і шелест бульбашок, що бігли до сонця, і стукіт крові у вухах.

Саша показав угору. Промайнули ласти перед Лідчиним лицем; Саша випірнув і, напевно, чекав того самого від Лідки.

Спершу вона хотіла просто випустити свій вантаж, але згадала, як вилітають з-під води притоплені пляжниками м’ячі, і вирішила не ризикувати. Притиснула камінь до грудей — один бік шорсткий і жовтий, другий укритий зеленою слизькою вовною — і запрацювала ластами. І, лише діставшись до поверхні, кинула камінь і простежила за його повільним падінням, урочистим, як увертюра.

— Погано піддуваєш, — сказав Саша. Волосся обліпило його голову, з романтичного персонажа він одразу перетворився на коміка. — Подивись, у тебе на фізіономії синець.

Слід від маски Лідка відчувала чудово. Лоб, щоки, верхня губа. Протримається кілька діб. Відзнака новачка.

— Ти чого пояс не затягарила? — спитав Саша і хитро примружився.

Лідка й без нього здогадалась, у чому була заковика. Полегшений пояс. Казали ж їй на секції щось про індивідуально підібраний тягарець, але все це було так швидко і поспіхом, що вона, звичайно, забула…

— Серього! — крикнув Саша техніку. — Принеси там тягарів… — він зміряв Лідку поглядом, — штук шість середніх. Будемо панну вантажити.

Здається, Сергій, що порпався у катері біля ангара, хихикнув.