РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Лідка сіла на підлогу. Притулилася спиною до старого дивана:

— Я, Славо, ДІЗНАЮСЯ, хто його замовив. Життя на це покладу, але дізнаюсь.

Славко підвів очі:

— А звідки в тебе цей папір?

— Знайшла, — Лідці пристало б зніяковіти, та от лихо, вона не відчувала за собою провини. Анітрохи; навпаки — тепер вона відчувала невиразне роздратування через те, що Славко, рідний син убитого депутата Зарудного, не поспішає різати руку і кров’ю підписувати обіцянку про близьку помсту. Не присягається, звузивши очі: і я життя покладу, але допоможу тобі ДІЗНАТИСЬ ім’я вбивці…

Славко перехопив її погляд. Спустив очі, зітхнув, облишив магнітофон і сів поруч, так, що Лідка відчула тепло його плеча.

— Лідо… Мені батько розповідав… Іще ПЕРЕД усім. Щось на зразок притчі, але мені здається, що він сам її й вигадав. Про те, для чого дані людству Ворота.

Лідка мовчала.

— Він казав… що апокаліпсис — не випробування. Що це намордник, надягнений на людство. А Ворота…

У двері застукотіли з новою силою:

— Лідо! Лідо! Відчини!

Славко здригнувся.

— У чому річ? — спитала Лідка недобрим голосом.

— Лідо… — Тимурова дружина Саня досі ще не зазіхала на Лідчину територіальну незалежність. — У твоєї мами вже води відходять, а переймів немає! Тимур на роботі, батько на роботі… Треба машину ловити, чуєш, і везти її швидше, бо це дуже небезпечно, треба швидше…

Лідка тремтячими руками скинула з дверей гачок.

Мама взувала туфлі. Дуже бліда. Зосереджена.

«Апокаліпсис — намордник, поводок, надягнений на людство. Кільце, що не дає нам рости далі, сковує те, що ми звикли називати прогресом. Залишившись живими, ми радісно беремося відтворювати себе — в усіх напрямках… Відбудовувати зруйноване. Відновлювати чисельність популяції. Усі наші сили спрямовані на те, щоб оновитися й вижити в новому катаклізмі. Ми не можемо дозволити собі жодного більш-менш пристойного космічного польоту, хоча технічні напрацювання існують уже багато циклів. Ми майже не користуємося ядерною енергією, хоч експлуатація атомних електростанцій добряче полегшила б нам життя. Але натягається поводок апокаліпсису — і спроби створити ядерну зброю призводять до загибелі цілих країн, цілих регіонів… Навіть звичайні боєприпаси — будучи вміщеними в спецукриття! — під час апокаліпсису самознищуються в п’ятдесяти випадках зі ста. Апокаліпсис — жорстка умова, обмеження, і нам не дізнатися, хто його встановив. Можливо, ніколи не дізнатися… Але що таке Ворота?

Ворота — це шанс. Це як прощення, ніби заохочення, ніби дорога в життя. І кожен школяр скаже: Ворота непізнавані, в усякому разі, на теперішньому рівні нашого розвитку…

Але наш рівень приречений лишатися таким довіку!

Ми крутимося, як білки в колесі, від циклу до циклу, і, здається, немає виходу. Але, можливо, якщо апокаліпсис — це колесо для білки, то Ворота — щось більше, ніж просто рятівне коло?