РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Якщо апокаліпсис — не випробування, то, можливо, Ворота — це і є тест? Лабіринт для щура?

Нас багато, але й Воріт багато. Я готовий із цифрами в руках довести — Ворота виникають із розрахунком на те, що люди, які живуть на землі, пройдуть у них УСІ. Якщо не гаятимуть ані секунди. Якщо ніхто ні на мить не затримається, щоб відштовхнути з дороги сусіда…

Та чи можливо це?

Страх смерті, матеріалізований у навислих над головами вогненних хмарах. Землетруси, від яких земля тріскається, як перепечений пиріг… Гублячи розум на підходах до Воріт, чи зуміють люди лишитися собою настільки, щоб увійти в рятівне Нікуди мирно і злагоджено, спокійно, як на прогулянці?

Списки загиблих під час евакуації публікуються на початку кожного нового циклу. Кожного з них затоптав ти, що читаєш тепер ці рядки. Бо ти вижив. Вони — ні.

Навіщо поставлено Ворота?

І що буде, якщо одного чудового дня людство пройде в них із гордо піднятою головою, не гаючись, але й не кваплячись, поспішаючи підтримати будь-кого, хто ненароком спіткнеться? Що буде, якщо це, нездійсненне, одного дня станеться?

Можливо, саме тоді цикл завершиться, і намордник буде знято. Підуть у непам’ять страхітливі у своїй регулярності землетруси, і невідомі астрономам комети перестануть з’являтися нізвідки. І дальфіни виводитимуть своїх личинок далеко від берега… Утім, що нам якісь там глефи окремо від власне Апокаліпсису?

І людство нарешті розвиватиметься. Розвиватиметься, а не ходитиме по колу, не розкручуватиме колесо для білки. Можливо, той, хто поставив Ворота, вирішить, що ТЕПЕР людство гідне життя без повідка…

Ні, не питайте мене, ХТО поставив Ворота. Я не відповім.

Я не знаю».

(Андрій Зарудний, із неопублікованих статей)

Бібліотекарка на вході, ймовірно, була ще й підсліпувата, бо людина з гострим зором елементарно розгадала б підміну. Читацький квиток було виписано на ім’я Рисюка Ігоря Георгійовича, а Лідка, хоч і в брюках і в чоловічому плащі, хоч і з підібраним під кашкет волоссям, на Рисюка скидалася мало. Навіть з урахуванням невиразної бляклої фотографії.

На те й розраховувалось — на несподіванку. Яка дівка наважиться увійти в закриту бібліотеку за пропуском із фотографією чоловіка? Лише божевільна.

— Божевільна, — кривився Рисюк. Але на авантюру все-таки пішов. Хоч і ризикував, до речі, багато чим. І це він, студент-відмінник, призер і дипломант, гордість і надія всіх, власник незаплямованого, новісінького доброго імені! Для підтримки іміджу він навіть одружився, Лідка знала, з якоюсь дурною телицею, для того лиш, щоб та народжувала йому дітей, бо діти також належать до поняття «імідж». І не побоявся ж скандалу, і навіть замовив книжки за Лідчиним списком…

Вона пройшла в гардероб і тихцем, непомітно роздяглась, перетворившись із дивного юнака на звичайну дівчину. Увійшла в залу, намагаючись не метушитись, не привертати уваги. Перша частина плану пройшла успішно — тепер на черзі була друга. І, звісно, можливі ще несподіванки, на зразок перевірки читацьких квитків просто на робочих місцях…

Перед віконцем видачі книжок була невелика, але черга. Лідка дивилась у стелю — нова будівля зведена була в авангардній манері, від усіх цих круглих віконець і спрямованих угору колодязів у Лідки запаморочилось у голові. Увесь час доводилось облизувати губи; здавалось, усі навколо тільки на Лідку й дивляться, і ось-ось на плече опуститься важка рука…

У віконці виникла звичайна дівчина, щоправда, в синій формі і з погонами.

— Ось, — Лідка простягла їй читацький. — Це мій приятель замовив позавчора.

Дівчина ледь помітно здивувалась: