РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— Зі «страховочки». Мені належиться, я сирота…

— Тобі за загиблих батьків коньяком заплатили? — спитала вона різко. Надто різко.

Андрій відсахнувся, зблід:

— Ти… що. У мене… ще в тому циклі… з дитбудинку я, зрозуміло?

Він хотів піти, але Лідка спіймала його за рукав:

— Пробач… пробач. Ти тут ні до чого. Пробач мені. Від цієї сволоти всього можна сподіватися… Вони перші дізналися про Ворота… і нікому нічого не сказали. Самі залізли, непоспіхом, із кухарями та служками, з дружинами й онуками, так між собою домовилися, тому й «домовлений час»… А потім уже, потім — сказали нам. І ми побігли… І я не встигла. Мене затоптали насмерть. Мене немає.

Андрій хотів щось сказати — але похлинувся й закашлявся. Кашляв болісно, відступаючи, в коротких проміжках між нападами підводячи на Лідку очі й дивлячись на неї, як дитина на опудало динозавра.

— Не віриш? — Лідка посміхнулася. — Спитай кого хочеш. Яна Сотова загинула під час апокаліпсису… точніше, під час евакуації. Тому що ось.

Вона витягла з кишені твердий і білий, складений увосьмеро папір. Але Андрій не став чекати, доки Лідка розправить на коліні невиголошену промову його тезка.

Він повернувся і швидко пішов до виходу.

Із дальшого кутка витріщалася пухкенька немолода доглядачка.

Славко мовчав і дивився, як побитий песик.

На кухні вовтузилися мама і Саня, Тимурова дружина. За стіною плакала Яна, новонароджена Лідчина небога. Вона завжди плаче. Вдень і вночі. Як вони тільки витримують?!

Славко вперше прийшов до Лідки на гостину. Утім, «на гостину» — гучно сказано. Де ж стіл, чай, торт, інтелектуальна бесіда? Де ввічливе зацікавлення родичів?

Цікавості не було, була оцінка. Цей? А, той самий Слава Зарудний? Нічого, підійде…

На щастя, Лідка ще зберегла за собою право на окрему кімнату. Її щастя; Славкові пощастило менше, саме тому Лідка ризикнула привести його сюди — повз лавку з молодими допитливими матусями, від яких нічого-нічого не можна приховати. Ну й нехай собі базікають.

Провівши Славка до своєї кімнати й зачинивши двері, Лідка без пояснень розгорнула перед ним аркуш із текстом несказаної промови. І доки Славко читав, ворушачи губами, сиділа на підвіконні й чекала, метляючи ногою, дивлячись у небо.

І ось тепер Славко мовчав — і дивився, як побитий песик.

— Зрозумів? — спитала Лідка сухо.

— Треба сказати… — пробурмотів Славко невпевнено.