РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— А чому він сам не прийшов?

— Заклопотаний, — Лідка улесливо всміхнулась.

— А де ваш читацький? — дівчина втупилась Лідці в обличчя.

Лідка стенула плечима:

— Але ж на мій квиток нічого не замовлено! Я не могла позавчора, попросила приятеля, і він…

— Чи не можна швидше? — роздратовано спитали з-за спини. Дівчина в погонах зітхнула. Пробігла очима рисюківське замовлення, гмукнула, відійшла; Лідці здалося, що вона пішла по чергового міліціонера і що найкраще тепер — зникнути. Бігом униз, у гардероб… Так, але це значить жорстоко підставити Рисюка, адже рисюківський квиток залишиться тут!

Найскладніше було вдавати байдужість. І не озиратися — на того, хто так доречно попросив бібліотекарку поквапитись.

Нарешті дівчина в погонах повернулась — сама і з пачкою книжок, і, дивлячись, як вона йде коридором між двома високими стелажами, Лідка зрозуміла, що формений піджак (чи це френч?) трохи випирає спереду. П’ятий місяць, не інакше…

Дівчина, тобто жінка, без жодного слова передала Лідці книжки і рисюківський квиток, і Лідка безглуздо подумала, що вагітним хвилюватися не можна. Ну навіщо їй ця метушня з перевіркою квитка, з викликом міліціонера, зі скандалом…

— Дякую, — сказала Лідка, хоч молода бібліотекарка вже її не чула.

У залі було не те щоб людно, але й зовсім не порожньо. Лідка повагалась; жодне місце не здавалось їй достатньо непримітним. Хоч як сядеш — звідусіль тебе видно.

— Перепрошую…

Її штовхнули майже одночасно з перепросинами. Причому штовхнули вправно — під лікоть, так, що стіс книжок роз’їхався, й відразу три тонких томи гепнулись на підлогу.

— От нещастя, вибачте, будь ласка…

Вона автоматично нахилилася, щоб підібрати розкидане, і ледь не зіткнулася головою з тим, хто спершу так недоречно штовхнув її, а тепер збирався допомогти.

Він був немолодий. Він був огрядний, але вже не такий гладкий, як у час їхньої останньої зустрічі. Два роки й один апокаліпсис тому. «Іди, дівчинко, навчайся добре, Андрій Ігорович був би задоволений…»

Лідка зблідла так, що обличчя зробилося твердим, ніби дерев’яна маска.

— Лідо! — метушливо сказав цивільник. — А я спершу не впізнав вас — дивлюся, щось знайоме…

Він підібрав книжки, струсив гіпотетичний пил, ніби мимохідь подивився на назви.

— Ого… Ви всерйоз вирішили заходитися коло новітньої історії? Напевно, в університеті? Воно й правильно, ви людина молода, два курси встигнете відучитися, перш ніж народжувати, а потім академка — і знову за книжки… якщо є кому з малям сидіти. Адже є, га?