РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Микола Іванович стомлено всміхнувся:

— Так, брехати негарно. Але люди так влаштовані. Вони не можуть пережити перевагу іншого — ні в чому. Перевагу, а особливо привілей. Уяви, ось стоять Ворота, у них ломиться натовп — і якась людина з мегафоном просить зачекати, пропустити оцього лікаря, оцього суддю, оцього чиновника, бо вони ПОТРІБНІ відразу ж після апокаліпсису, потрібні живими і, так би мовити, в комплекті… І що тобі відповість безтямний натовп? Можеш уявити?

— Брехня в ім’я порятунку? — так само тихо спитала Лідка. — І смерть в ім’я порятунку?

Микола Іванович зітхнув. Відкрив портфель, витягнув пачку цигарок — і круглу пластмасову коробочку з-під розчинного аспірину.

— Я дуже довго знав Андрія… він був чи не єдиним моїм другом.

Лідка дивилася, як він підкурює, потім ховає запальничку, охайно знімає кришку з коробочки з-під «упси».

— Я дружив з Андрієм… віриш?

Лідка осміхнулась:

— ПОТІМ у нього знайшлося так багато друзів…

Микола Іванович охайно струсив попіл у круглу коробочку. Будучи, як видно, високопосадовцем, він не соромився такої жалюгідної негарної речі, як попільничка з порожньої аптечної упаковки; напевно, Лідчин подив відбився в неї на обличчі.

— Талісман, — коротко пояснив Микола Іванович, обережно встановлюючи «упсу» на лавці.

Курив він теж негарно. Квапливо, дрібними затяжками, і навіть цигарку тримав гидливо, ніби таргана.

— Ти, Лідо, віриш чи не віриш… Я тоді не спав кілька діб. Уся наша служба стояла сторч головою… знаєш, скільки версій ми відпрацювали?!

Лідка задерла підборіддя:

— І що? Втішатися вашими версіями? Самі… либонь… у спецконтингенті. Яка вам користь — шукати своїх же? Ні. Такі могутні, аж лячно… а тут хоч пацюка задавити, хоч депутата… вбити просто вдома… не на вулиці, не в під’їзді… удома! Під носом в охорони! І нічого. Гуляють. Виконавців… прибрали — і все. І ви не шукали! Метушилися тільки! Вдавали…

Вона не боялася, що Микола Іванович образиться, зробить офіційне обличчя і вимагатиме пояснень щодо чужого читацького квитка. Адже з бібліотеки вони давно вийшли; він не має приводу затримувати її, тягти назад, проводити впізнання і очну ставку з байдужою вагітною бібліотекаркою. А якщо й потягне — вона кричатиме щосили, хапатиметься за живіт і погрожуватиме негайним викиднем. І подивимось, хто перший відступить…

Але товстун не образився. Навпаки — на його обличчі позначилося щось таке, що нагадувало співчуття:

— Я розумію… Лідо, я все розумію. Тобі скільки, вісімнадцять? Усе просто…

— Просто, — вперто кивнула Лідка. — І цілком зрозуміло, хто його вбив. Береш список спецконтингенту, ведеш пальцем…

— Так отож, — Микола Іванович зітхнув. — Ведеш пальцем… і попадаєш пальцем у небо! Хочеш пасьянс?