Він говорив, а очі-свердла робили свою справу. Може, просто за звичкою, незалежно від волі господаря. Призвичаїлись за довге життя свердлити — от і свердлять усе, що рухається.
— Є, — сказала Лідка.
Зрештою, все це могло виявитися випадком, збігом. Мало що може знадобитися цивільникові-високопосадовцю в закритій історичній бібліотеці. Побачив знайому дівчину — і завів розмову, адже в них зорова пам’ять ого-го яка…
Так, але навіщо знадобилося штовхати? Невже такий незграбний?
І чи не цей голос, до речі, спитав із черги: «Чи не можна швидше?», коли бібліотекарка поцікавилася Лідчиним читацьким?
— Дякую, — сказала вона, приймаючи галантно подані книжки. — Мені працювати дуже треба. Курсова, — додала вона невідомо нащо.
— А на чиєму ви курсі, Лідо?
— На першому, — сказала вона перше, що спало на думку.
— Ну, зрозуміло… А хто керівник?
Лідка мовчала, дивлячись цивільнику в очі, важко дивлячись, докірливо, ніби питаючи: мало ти з мене душу тягнув? Тобі яке діло? Чого причепився, наглядачу, шпигуне?
— Лідо, — сказав товстун несподівано лагідно. — Я не хотів вам заважати, слово честі. І лякати вас теж…
— Чого б мені боятись? — сказала вона якомога стриманіше.
— Лідо, можна з вами поговорити?
— Про що? — вона міцніше притисла книжки до грудей. Обличчя товстуна зробилося печальним, як тоді, в кабінеті:
— Про спадок Андрія Ігоровича. Про текст, який ви знайшли. І ще про те, чому ви ходите в закриту бібліотеку за чужим читацьким квитком.
— А навіщо тоді служба страхування? Навіщо? От уяви, дівчинко, що всі ми повертаємось, виходимо з Воріт — і ніякої влади немає. Ні міліції. Ні страхової інспекції. Ні Президента, ні цього загрузлого у чварах парламенту… Хтось загинув, хтось лишився. Доки пройде переклик, реєстрація, нові вибори — знаєш, що буде? Нічого не буде. Усе, що вціліло після апокаліпсису, буде роздерто, розтягнено, відбито у законних власників за єдиним правом — правом сильного. Замість того, щоб зводити будинки й бавити дітей, людям доведеться воювати з покидьками за місце під сонцем… як у печерах! Ми і скотимося до печер, до кам’яної доби, були в історії країни, яких тепер немає — саме тому, що вони не мали твердої влади після апокаліпсису!
Лідка сиділа на мокрій садовій лавці. По всьому парку походжали матусі з візочками, то тут, то там вавкало немовля; цікаво, а на що схожі збоку молода жінка і літній товстун, на ньому ж не написано, що він цивільник, так, просто добрий дядечко Микола Іванович…
— Ти гадаєш, лише вгодовані чиновники йдуть у «домовлений час»? Ні. Ціла група різних людей — тих, чия діяльність буде життєво необхідною в перші дні після апокаліпсису. І чиновники серед них. Усі країни дотримуються такого протоколу — більшою чи меншою мірою, але дотримуються!
Микола Іванович замовк. Поруч із ним на темну лавку смачно ляпнулась грудочка пташиного посліду. Ну треба ж такому, трошечки пташка схибила.
— А нащо брехати? — спитала Лідка тихо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Армагед-дом» автора Дяченко С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ П’ЯТИЙ“ на сторінці 14. Приємного читання.