РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— Доброго дня… панно. Мені здається, я вас десь бачив.

Лідка озирнулася. Хлопець усміхнувся, нітрохи не знітившись від її похмурого вигляду:

— Ви маєте час? Я приїжджий, хотів би вбити де-небудь години дві… Тут десь є кафе?

Лідка зміряла його з голови до ніг. Худорлявий, невисокий, куртка з чужого плеча і джинси з чужого, так би мовити, заду. Стандартний «страховий комплект» — мабуть, іще років пять вулицями ходитимуть люди в поношених «страховиськах». Лідці ще пощастило — їхній будинок вистояв, і навіть манаття в залізній скрині майже не постраждало…

— Може, ресторан? — запропонував хлопець, небезпідставно вважаючи, що обірванцеві в «страховиську» слід бути наполегливим.

Лідка роззирнулася. Вони стояли майже в самому центрі міста, навколо хтозна-скільки було і кафе, і ресторанів, і яскравих вивісок, та тільки місце, куди вона збиралася послати незнайомця, вивіски не має — соромиться…

Вона вже відкрила рота — але останньої миті стрималась.

— Ходімо до Музею.

— Га? — хлопець заусміхався активніше.

— До Музею природничої історії, — виголосила Лідка як на іспиті. — Ось вхід, бачиш? Дві каменюки з боків.

Хлопець слухняно подивився, куди вказувала її рука. Невпевнено кивнув:

— А може, все-таки кафе?

Лідка повернулась і попрямувала до Музею. Хлопець відразу ж її наздогнав.

— Тебе як звуть? — спитала вона на ходу.

— Андрій…

Вона різко сповільнила крок. Подивилася на нього недовірливо:

— Точно? Не брешеш?

— Чого б це? — справедливо обурився хлопець.

— А мене звуть Яною, — сказала Лідка, дивлячись просто перед собою.

— Яна? — зрадів Андрій. — Яке гарне ім’я…