РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— Авжеж…

Вона ласкаво дозволила новому знайомому купити два квитки, тим більше що ціна їхня виявилася смішною — навіть на теперішні часи. Відвідувачів було мало; музей не реставрували з часів апокаліпсису, вікна прикриті були, ніби повіками, закіптюженими залізними завісами. Мине ще років п’ять, і сюди потягнуться зграйки перших маленьких чомучок; дітки зі старшої групи дитячого садка роззявлятимуть роти, дивлячись на відреставровані картинки й відремонтовані муляжі, все це буде, але не зараз, тепер старша група надсадно кричить і мочить пелюшки…

— Ти де навчаєшся, Андрію?

— Я працюю, — він усміхнувся. — Працюватиму. На суднобудівному. Із Носівки, за лімітом…

Лідка подумала, що він симпатичний. Що він не такий нахабний, як здалося спочатку. Що він не бреше й не хизується, а щиро вірить, що попереду велике щасливе життя, він улаштувався в місті, тепер лишилося швидко одружитись і клепати по черзі то залізо, то дітей.

— А я історик, — вона запхнула руки ще глибше в кишені, хоча це, здавалося, було вже неможливо. — Хочеш, екскурсію проведу?

Андрій невпевнено всміхнувся. У його плани екскурсія не входила; сьогодні йому пощастило, йому просто на вулиці трапилася нічия жінка, слід було, не гаючи часу, викладати козирі. Ношене «страховисько» — не козир, судоремонтний — не козир, а козир, імовірно, сам Андрій, добрий і поступливий, веселий і невибагливий, і, що найголовніше — в ліжку абсолютно неперевершений, барс, лев, машина кохання.

— Це недовго, — сказала Лідка, усміхаючись у відповідь. — Ти ж уперше в місті, так? І не був у нашому чудовому музеї?

Андрій ковтнув слину, смішно, як худа ворона. У всякому разі, Лідці здалося, що ворони ковтають саме так.

— Подивися сюди. Ні, не туди, там початок огляду, нічого цікавого. Гарні камінці? Мені теж подобається. Тут на малюнку — первісна риба, це ти в школі проходив… нічого, що я на «ти» до тебе? Ось вони вилізли на суходіл. Ні, поки ще не дальфіни — життя вибралось на суходіл, обтрусилось і пішло собі далі… Там кістяк якоїсь тварюки, наче динозавр м’ясоїдний. На задніх лапах бігав і жер усе, що рухається. Ось, у цій вітрині — муляж первісної людини. Жили вони важко, але апокаліпсисів тоді не було. Тільки лякали одне одного — от, мовляв, скоро кінець світу, у-у-у!

Андрій трохи відсунувся й дивився на неї з переляком — не інакше, міркував, а чи не варто скасувати захід і чи не дати драла, списавши вартість вхідних квитків на побічні витрати, які не виправдали себе.

— Не бійся, — Лідка засміялася. — Про еволюцію й подальший хід історії я тобі не втиратиму. Ходімо відразу на третій поверх…

І, вхопивши хлопця за руку, потягла ледь не силоміць.

— От, — Лідчине дихання збилось, на щоках проступив рум’янець. — Ось місце, де справдилися побоювання людства. І надії справдилися теж. Розквіт науки і техніки, перші космічні польоти, перші ядерні випробування… І перший апокаліпсис, так його перетак, і перші Ворота. Бачиш?

Андрій слухняно кивнув. Ворота були виконані в пропорції один до трьох, через них допитливий відвідувач потрапляв до наступної зали.

— Дуже схоже… — Лідка підійшла до стилізованої стінки, постукала, зневаживши обов’язкову табличку «Руками на торкатися», провела долонею по приємній сріблястій поверхні. — Дуже схоже… мабуть, і вночі фосфоресціюють, як справжні. Світяться тобто. Так?

Андрій розвів руками:

— Слухай, Яно, я тут у гуртожитку зовсім неподалік живу, в кімнаті сам поки що, сусід поїхав на вихідні, хочеш, зайдемо до мене, коньячку поп’ємо?

— Звідки в тебе коньяк? — механічно спитала Лідка.

Андрій хитро всміхнувся: